Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У ботанічній подібності її квітів, рослин, овочів угадується мрія про ідеал, віднаходиться втрачена опора, глядачі ніби повертаються обличчям до справжньої краси. І призвичаєні до буйної фантазії художниці (недарма ж одна з кращих філософських робіт так і зветься — "Буйна”), вони сприймають уже як закономірність, коли дерева й квіти на їхніх очах мов би проростають і щедро розквітають або ж у всій своїй величі й красі пливуть чи застигають на тлі води чи неба, а то ніби виринають з туману ("Жоржини”, ’’Квіти в тумані”, ’’Пшениця, квіти, вино град”). Не дивує й те, що квіти городні, берегові, польові, лісові, гайові, різночасові за порою цвітіння опи няються раптом поряд то у вінку чи букеті, то на столі ("Привіт урожаю", ’’Квіти з горіхами”, ”Цар Колос”, ”В Богданівці на Загреблі”). А ще художниця зображувала цвіт і плід водночас ("Квіти і овочі”, ’’Бурячок”). Усі ці ’’відхилення” від природного існування, квітування трав’янистих рослин, усі ці ’’зміщення” в часі й просторі їхнього буття потрібні були Катерині Білокур не тільки для симетрії — асиметрії компо зиційних структур, колірного поєднання й співвідно шення плям, мас, площин, а й для реалізації відпо відної художницької ідеї, філософської концепції. Квіти були її молитвою, її ненародженими дітьми, їх називала очима землі, вінцем земної краси. їм вона проспівала гимн і в листі до працівників Центрального Будинку Народної Творчости з 12 листо пада 1946 року: ”А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, — мо’, ви не задовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небіть із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої кра сивіші— та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схи ляються до мене, та як не промовляють: ’Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?’ То я все на світі забуду — та н знов малюю квіти. Ой, не гні вайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві. Та ще як буде чим і на чому, то я б вам усяких намалювала! А то горе таке, що нема чим тії фарби розводити...” Таким же поетом у прозі була Катерина Булокур, філософських злетів сягала і тоді, коли брала до рук перо, що яскраво засвідчили і її листи до різних адресатів. Як уже можна здогадатися по цитованих тут фрагментах, вони — самобутні, неповторні, гли боко народні. Чергуються в них, як і в кожній епісто лярії, свята й будні, піднесений і суто ’’робочий” стиль письма. Та найголовніше, що з листів постає перед нами огром-світ, у якому багатогранне духовне й моральне ”я” людини й митця художниці то радіє, страждає, переживає, сумнівається, щось утверджує, щось заперечує, то сміється, жартує, то заноситься думками в нетрища психології, філософії, дошукую чись відповідей на болючі запитання, що ятрять душу, то опускається на грішну землю, змагаючись із сірістю, безликістю, бездушістю, не знаходячи виходу з таких життєвих обставин, то, перебуваючи на межі реального — ірреального, розмовляє з неві домими силами, повідаючи їм печаль і біль свою, й дістає від них напуття, то, забувши про власне горе, піддається чарам народних пісень, леґенд, переказів, календарної обрядової лірики, то, розгойдуване буй ною фантазією, кладе на папір образи-видіння. А то раптом художниця, як ото циганка-ворожка або на родна знахарка, тричі проказує вітрові навздогін слова-закляття: "Степане, озовіться, Степане, окли кніться!” — і він, зачаклований її благанням, сідає за стіл і пише їй листа, то якимось ’’шостим” чи ’’сьомим” чуттям угадавши, чи від когось перечувши, або з рядків адресата довідавшись, що котромусь із її давніх друзів занездоровилось, мчить на хвилях уяви теплим словом підтримати, пораду, як вилікувати кляту хворобу, дати. Все це різна і воднораз одна й та ж Катерина Білокур, яка ніби збоку споглядає свята й будні власної душі, засвічує й підсвічує нам її найпотаємніші куточки. І зовсім не дивує, що рідко коли переступаючи поріг свого обійстя в Богданівці, вона зором, слухом, думками обіймає не лише рідне село, а й Україну, Всесвіт. Тим-то для тих, хто хоче навернутися до національних праджерел, знайти себе в Україні, кар тини й листи Катерини Білокур — бездонна криниця народного розуму, досвіду, мудрости, спостережли- вости. І хай реквіємом прозвучать як вирок тій сталін ській добі, в якій жила й творила Катерина Білокур, прощальні рядки зі світом (померла К. Білокур 10 червня 1961 року) за три тижні до смертного одра з її листа до Юлії Білякової з 19 травня 1961 року: ”І тепер я не малюю уже два роки, бо дуже хвора моя мати. От як весна настане, то в селі без города ж не можна, та поки посаджу, а там полоть пора. А там іще влітку дні великі, то й то рідко коли таке мені випада, що можна малювати, а прийде осінь — зима, то і за пензлі не берусь, а ото тільки й мого діла, що дрова рубать, торф ношу, попіл виношу, піч топлю, біля старої хворої баби ходжу, то подаю їй, то після єї прибираю, ганчірки перу та на свої рученьки дивлюсь та приказую, та плачу: ’Ой ру ченьки мої золоті, дорогі, та яку б ви красу створили, та скільки б ви чарівних картин створили, а ви кублитесь у попелі та бовтаєтесь у брудній воді... Та так напекло, та так жаль часу дорогого, що ще б я могла що-небіть створить...
Page load link
Go to Top