Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
чатку ця ікона прикрашала чирчанську церкву, однак вона оправлена у тяжку масивну раму і дівчатам не легко було виносити її на гору під час відпустів, тому пізніше залишили її у каплиці натривало. А між тим сім’я Ілька Шими розросталася. Най старший син Михайло одружився із Зузаною Бубень, яка теж походила із Чирча. Вона приїхала у Пенсиль- ванію на вісім років пізніше — у 1903 році. Народила десятеро дітей, з яких дев’ятеро дожили до високого віку. Сама Зузана захворіла раком і померла, не доживши навіть до п’ятдесятки. Вона залишила дев’я теро малих сиріт, які самостійно пробивали дорогу в життя. Та незважаючи на труднощі, всі вони ’’вийшли в люди”: позакінчували школи, дехто навіть інже нерську освіту здобув, всі знайшли своє місце в житті. Рід Ілька Шими розростався. Лише в найстаршого його сина Михайла було крім 10 дітей ще й 26 внуків і майже п’ятдесят правнуків. Ілько дожив до 80 ро ків, а його дружина Катерина — до 94. На батьківському маєтку в Чирчі залишився ґаз дувати Ільків наймолодший брат Петро. З жінкою Марією Яниковою вони виховали п’ятеро дітей: трьох синів і дві доньки. Самозрозуміло, що в умовах "старого краю” вони не змогли вчитися в середніх чи вищих школах, бо гористі чирчанські ріллі ледь- ледь прокормили багаточленну родину. До того, Петрові в Чирчу двічі згоріла хата. Лише наймолод шого сина Андрія вдалося післати на науку в гім назію. Про високі школи до війни не могли мріяти ані найздібніші селянські діти. Ілько й Петро були неписьменними. Жодного листування між ними не збереглося. Та навряд чи вони листувалися між собою, зокрема після того, як американець Ілько продав свою ріллю в Чирчу не братові Петрові, як належалося за звичаєвим правом, а заможному ґазді Урдові. А час плинув. Кожний з братів жив своїми про блемами і вони поступово забували один про одного. Діти Ілька в Америці знали про свого стрия дуже мало, а онуки Петра у ’’краю” вже зовсім нічого не чули про рідню в Америці. І, може, так ніколи б і не дізналися про неї, якби не жила на світі правнучка Ілька — Доріс Джейн Шима-Паціґа. Доріс з дитинства любила прадідівський дім і на фермі свого діда вона проводила літні канікули. На все життя закарбувались в її пам’яті часті розповіді старенької прабабуні Катерини про "старий край”, про наші гори, про свою молодість, прожиту в Обруч ному і в Чирчі. Молода Доріс тоді створювала собі уяву про ту далеку країну: про підгірське село, де всі люди ходять босоніж, де вози тягнуть корови, де немає електрики, де діти відвідують школу лише взимку, де дівчата після роботи увечорі на вулиці співають. Понад 90-річна бабуся розповідала прав нучці про незабутні свята Різдва Христового і Вели кодня з їх чудовими звичаями, про весілля, яке триває кілька днів і проходить як чудова казка при участі майже всіх жителів села, де є стільки речей інших, ніж в її рідній Пенсильванії. Як маленькій дівчині, їй тоді хотілося бачити цю чарівну казкову країну, яку дорослі називали ’’старим краєм”! З того часу вона весь час мріяла побачити цей край на власні очі. Однак час немилосердно відкраював роки і деся тиліття. Здавалось, що її мрія вже ніколи не здій сниться. Та у 1992 р. чоловік Доріс Роберт Паціґа (до речі, його батьки теж походять із Словаччини) кілька місяців працював у Братиславі. Під кінець його перебування Доріс приїхала за ним. Вони позичили авто і вибралися у подорож по батьківщині своїх предків. В один весняний день перед Зеленими святами (Трійця) авто зупинилося біля чирчанського пара фіяльного дому. Подружжя Паціґи зайшли до свя щеника о. М. Подгаєцького в надії, що він їм допо може знайти потомків їх рідні: Шимів або Бубнів. Але Бубнів у Чирчі вже давно немає, а Шимів — півсела. Як після сто років довідатись, хто з них мав рідню в Америці?! Ні отець духовний, ні інші старші люди, до яких вони звернулися, їм не могли до помогти. Вечоріло. Що робити? Треба десь нічліг шукати. В Бардієві переночували, але на другий день знову повернулися у село. Знов почали питати лю дей, але, як і вчора, безуспішно. Ніхто з чирчан їм не міг допомогти. Як-не-як пройшло сто років і Ілька Шиму ніхто вже не пам’ятав, бо ні він сам, ні ніхто з його потомків сюди вже ніколи не повертався. З немалим хвилюванням, з тяжкими думками і сумом у серці Доріс ходила навколо чирчанської церкви, усвідомлюючи собі, що по цих місцях у минулому сторіччі ходили її предки і в цій церкві їх хрестили. Вона була розчарована, бо надіялась по бачити казковое село, яке собі вимріяла ще в ди тинстві. А тут ніякої казки нема, а є реальність, а реальність їй здавалась такою невдячною, що хоч ридай, бо ніяких слідів її предків, за якими вона приїхала з протилежного боку земної кулі, тут немає. Невже їй доведеться повернутися у Пенсильванію з пустими руками? Коли вони збиралися сідати в авто, щоб від’їха ти, до них підійшов колишній сільський поштар вуйко Кулик і, довідавшись про проблему Доріс, завів її до своєї 90-річної сестри, яка пригадала, що в ранньому дитинстві чула, ніби Петро Шима мав брата в Аме риці, а донька Петра тепер живе в сусідньому селі Руській Волі. Вуйко Кулик зараз же сів з ними в авто і повів їх до Марії Бірчак. Марія дійсно виявилася двоюрідною сестрою Дорісиного діда Михайла. Доріс була на вершині щастя, бо її подорож все ж таки закінчилась успішно. Вона знайшла одну га лузку свого роду. На радощах вона довго обіймала й
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
