Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— і я дійду тії великої мети, того великого і чарівного звання — художник! Тоді-то, думаю, буде моє свято, тоді ніхто не буде мене кривдити! Та не так склалось, як думалось. І от ви, шановна Емма Іллічна, написали мені таку велику обіду! Як ви зневажливо поста вились до мого твору, що порівняли його з узорами, що рисують на печах, з глиняною посудою і виши ванням сорочок! Навіть моя робота до фарфорової не дойшла, а тільки до глиняної посуди! (Ідеться про картину ’’Колгоспне поле”, яка експонувалася 1951 року на другій декаді українського мистецтва в Москві — М. К.). Вірите, Емма Іллічна, вже ось тиждень, як я від вас одержала лист, як прочитала я його — чорно мені стало, як у ніч осінню! І сумно-сумно! Господи, помилуй мене, ще в петлю полізу! Дозвольте вам, шановна Емма Іллічна, навести приклад такого змісту. Я читала колись в журналі, а потім мені розказували люди, що там чи в Калі- нінській, чи в Горьковській областях жила бабуся, древня одами, але бодра духом і здоров’ям. І знала та бабуся багато народних казок і билин, а може, які й сама складала, і мала вона великий дар їх розка зувати, що виступала з ними в театрах — і тисячі слухачів заслухувались її з притихшим диханням (ідеться, мабуть, про самобутню розповідачку билин Марфу Крюкову — М. К.). І певно, між ними були люди культурні, освічені, і вони, слухаючі тії чудові казки, билини, вони не гукали бабусі тій, що, гей, бабо, не кажи ти так, а кажи так, як пишуть свої твори Толстой, Горький, Некрасов, Шолохов і інші. Ніхто ж не казав, щоб їх переробити, щоб вони були похожі на твори всіх письменників. Ні, вони, тії казки, билини, мали свого роду красу — і до їх не можна нічого додати і від їх нічого взяти, а нехай вони такими і залишаються, якими їх утворив народ. Так і моє малювання — до його не треба нічого добавляти і не можна в йому нічого зміняти, а нехай воно так і залишається — і людям ученим, освіченим, культур ним, котрі стоять на службі, на захисті мистецтва й культури. Якби вони поряд з картиною якого видат ного художника поставили і мій твір, говорячи: оце, мов, дивіться, люди добрі, на цей експонат: його виконувала людина, яка в своїм житті не бачила школи і не чула гласу учителя, цей плід виріс на почві її великої любові до ції праці! Було й до мого часу багато художників-самоуків, але тих доля інак ша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу: одних забирали в школи, другим допома гали поодинокі художники. А мені, бачте, не суди лось: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва і не зострілась. А вмісті з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малюван ня випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла в поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там пла кала. Плакала страшно, дико! І де не було й віддалік живої душі, а я здіймала руки вгору і просила в кого- то ради і допомоги. І, певно, то були приступи божевілля з великого горя, що мені вчувалося, що хтось мені шепче: ”А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Певно, багато є тих, що учаться, — і їм ніколи. А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травка-билинка, — так її й малюй, який листо- чок-цвіточок, — так його й виконуй!” І я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там — жовта й червона, там кущик травиці, гілька калини схилилась, а над нею хміль і пересту пень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині Петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються... І все це було чу дово, чудово! І я передавала на свої картини — і теж виходило чудово! І до їх, до творів моїх, що-небіть добавляти і їх зміняти — не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори — це вже все. Ж, я боготворю і преклоняюсь перед тим малярним мистецтвом, яке преподається скрізь по всіх великих і малих школах, бо воно ж має велику силу і красу. Але ж і моєї роботи жувати не треба! І нехай вона такою, яка є, — такою й залишається. Бо вам не подобається те, а іншим — друге, то через деякий час я вже своєї роботи не взнаю, як почну я з неї дещо викидати та дещо добавляти!..” Задумайтесь! У цій наївно простій, не претен зійній, на оголеному нерві жагучій сповіді Катерини Біпокур, де так багато закладено філософічного, психологічного й чогось такого таємничого, незбаг- Катерина Білокур біля мольберта. Ф ото 1955 р. Kateryna Bilokur. Photo 1955. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
