Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ІРИНА МИХАЙЛОВСЬКА ’’Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...” — Згадаю, як співала мати, І з серця сльози потечуть. Казала мати: "Любі діти, Коли полинете у світ, Мої пісні вас будуть гріти, Насниться вам вишневий цвіт, Щоб не забули край чудовий Й оті Шевченкові слова, Хто забуває рідну мову, Той наче неньку забува. ...Мені судилися розлуки. Співала я чужі пісні. Але в хвилини болю й муки Щось озивалося в мені. Зринав у серці голос мами, Ввижалась хата за селом, Лелеки ген під небесами Й квітуча вишня за вікном... Я все це збережу внучатам, Вони ж синам передадуть ’’Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть’’... ОКСАНА МОСТОВИЧ У НЕНЬКИ Вона стояла серед весняних полів у сірій оде жині. Така бідна. Квіти в руках зів’яли. Не дивно — чекали на нас стільки десятиліть. Серед них ще й прапорець. Барви його також приблідли, не те, що колись. Але вона оправдувалась, що це ржа: ’’В’їлась у кожне волокно червоною їддю, треба добре на сукатись, щоби все спрати, щоби збутись отрути. Вже багато зійшло і далі сходить. От прийшла, мої діти, вам назустріч з чим мала..” Ми припали до її помарнілих рук, але вона не дала цілувати, щоб не заразити полином. І щойно тоді ми глянули уважно в материне обличчя, колись таке свіже і вродливе, а сьогодні спустошене відча єм семидесятиліть. Нам було все одно, полин — не полин, і ми кинулись обнімати посивілу голову, при гортати до себе з якоюсь болючою снагою, виною. Наввипередки, одне перед одним, запевняли ми її про свою любов і тугу, про те, що її не забули, не зрадили, не відцурались, що віддали їй всі наші сни і мрії. А вона, тендітна й боса, стояла серед полів з китицею зів’ялих квітів та прибляклим прапорцем і слухала наших квилінь. ”Не треба цього, не треба. Ви ж знаєте, що материне серце любить однаково своїх дітей. І тих, що віддали їй свої мрії, і тих, що віддали своє життя”. А потім повела нас тихою ходою зубожілими плаями й оселями рідної землі і раділа, що брат до брата простягає дружню руку. ”Ми тобі, ненечко, чобітки привезли з багатої чужини. Одягни, бо ноги на камінні покалічиш. Ми тобі, нене, веземо теплий кожушок на зиму, щоб не мерзла, і нову одежу на весну, щоб прибралась як княгиня, як царівна, як колись. Ти в нас — єдина". З материних очей глянув на нас смуток, а спра цьована рука обтерла сльозу. ”Як щедро обдаро вувала я, бувало, своїми скарбами дітей моїх і внуків. І приблуд неситих, а ті мене ограбили, зневажили й лишили на пожарищі Чорного Болю...” Ми обступили колом материну постать, наче б хотіли захистити її від дальших наруг і терпінь. "їдь з нами, нене, чужина багата і гостинна. Будеш дожи вати віку в наших мирних оселях, у добробуті й любові, в пошані. Співатимеш своїм онукам рідних пісень і навчатимеш правди про свою долю. їдь з нами!” Мати вивела нас мовчки над Дніпрову кручу, де серед зелені й квітів знімалася до зір Тарасова могила. Із заходу вчувалися звуки Святоюрських дзвонів та карпатських трембіт, а з півдня димів Донбас, зеленіли лани пшениці, переливалися чор номорські хвилі, майорів гарячий Крим. ’’Ось все це — це я, моя душа, моє минуле, сучасне й майбутнє, моя правда. На цьому твердому шляху поставила мене рука Господня і тут я залишуся вовіки”. Ми ще хотіли попередити її, щоб не попалася новим хижакам, щоб не вірила фальшивим лжепро рокам, новим союзам чи хитрим дружбам, щоб..., але материна дорога постать розплилася в імлі між небом і землею, з китицею зів’ялих квітів і синьо-жовтим прапорцем. Ми простягли за нею руки й молили, щоб вернулася до нас, щоб поклала ще хоч разочок свої долоні на наші сиві голови. Може востаннє для нас — ізгоїв. Але з’ява не вертала, а зливалася з кожним атомиком рідної землі, з кожним промінчи ком сонця, що продиралося з-за темних хмар над нашою любою Вітчизною. 16 ‘НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
