Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДВІ КРАСИ (триптих) ЛЮДМИЛА КОВАЛЕНКО Шевченко старанно змальовував жовтий піщаний берег, повз який вони пливли, вкритий невеличкими кущами, покрученими і розкуйовдженими від вітру і намагань витягнути хоч трохи вологи з цієї безна дійно сухої, мертвої землі. — Це Дантове пекло, — говорив він своєму сусі дові Вернерові. — Оце сюди я посилав би на кілька років усіх тих панків, що марнують свої літа і чужу працю. Тут би вони скоро опритомніли, і вже берегли б потім свої скарби, тремтіли б над кожною росинкою дружби, як ми тремтимо над кожною краплиною води. — Не говори про воду, — попросив Вернер. — Малюй собі пустелю, дивись на пустелю, відчувай у серці пустелю — і не говори про воду. — Добре, — погодився Шевченко. — Можу не говорити. Але як зробити, щоб і не думати про неї. — І оце називається море! — зітхнув Вернер. —Я завжди уявляв собі море бурхливим і грізним, але не таким безнадійним і до смерти нудним... якимсь про сто безвихідним... Це — не Аральське море, це — море Плачу! — Не зовсім так, — похитав головою Шевченко. — Звичайно, напаковано нас тут, як оселедців у бочівку, і води мало, і їжа погана, та зате я можу взяти пензля в руки і малювати! Так-таки відкрито малювати, і не тільки що з дозволу, але й з наказу начальства! За це, брат, варто потерпіти трохи від спраги. — Хоч би вже швидше Кос-Арал, — нетерпели вився Вернер. — Там мусить уже чекати на нас пош та... У мене ж і жінка, й мати, й сестра... Бодай хто- небудь написав же!.. — І в мене є сестра... Духова сестра... Може, й мені буде лист... Та й узагалі добре вже стати ногою на тверду землю... Де він, той твій Кос-Арал? І ніби у відповідь на його питання, вартовий, що стояв на носу судна, закричав: — Фортецю видно! Кос-Арал! — Оце тобі готовий сюжет до картини: росій ський Колюмб відкриває російську Америку, — гірко пожартував Вернер, а Шевченко ледь усміхнувся: — Відкрив і поставив на ній вартового і смугасту будку! — А навкруги море, і втекти нема куди... Вони замовкли, вдивляючись у невеличкий острі вець, панорама якого повільно розгорталась перед ними і де їм треба було зимувати разом з усією експедицією, що досліджувала Аральське море, бе регів якого ніхто ще точно не знав. Поки розладовували шхуну, Шевченко і Вернер пішли до форту, сподіваючись одержати пошту, яку мала привезти рибальська ватага. — Хоч би довідатись, що робиться на світі, — говорив Шевченко, прискорюючи ходу. — Подумати тільки: два місяці плисти на цій клятій шхуні! За цей час бозна що могло статись у світі, а ми й не знаємо. Але їм не судилось нічого довідатись, бо пошта до Кос-Аралу ще не дійшла. Мовчки повернулись вони до берега: мовчки забрали свої клунки і пішли до невеличкого дерев’яного бараку, де мали тепер жити. Кинувши так-сяк свої речі, Вернер ліг на ліжко і відвернувся до стінки. Шевченко й собі витягнувся на своєму і лежав мовчки, насупивши брови і вперто вдивляючись в одне місце на стелі. Він розумів досаду Вернера, який не одержав листа, хоч і мав велику родину. А він?.. Кого він має?.. Хіба свою названу сестру, свого янгола-хоро- нителя, княжну Варвару, вірного друга, що не забу вала його в засланні, у найгіршому пониженні, у найбільшій нарузі... Коли він бував у Яготині, його часом дратувала її вимогливість, її бажання заволодіти ним, його жит тям, його творами... Йому здавалось тоді, що це в неї звичка владної панночки з княжого роду, яка не звикла чути відмову... Але тепер її листи, її вірність, непохитна відданість витворили між ними новий зв’я зок, зв’язок високих почувань, чистих поривів і друж би. Яготин... Весь той незабутній сорок третій рік!.. Скільки муки завдало йому там читання повісти кня жни Варвари, фактично — не повісти, а сповіді, оте майже відкрите признання в коханні, коли він від чував, що мусить відштовхнути худі руки, простяг нені до нього в останній надії на любов і життя... Але він відкинув їх... Він поцілував їх м’яко — і випустив. Не тому, що вона була княжна, а він — колишній кріпак... Ні, в той рік йому здавалось, що нема переш код, яких він не поборов би, нема гори, якої він не сягнув би!.. Малярство й поезія — два найвищі мис тецтва — манили його до себе, а Україна, така пре красна після Петербургу, розгортала перед ним свої чари. Шевченко поворухнувся на ліжку і посунув очима трохи нижче по стелі, там, де невеличка темна пляма 14 ‘НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top