Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
раз виглядала, як стіг сіна, а раз — як киргизька юрта. — Шевченко, — почувся тихий голос Вернера з сусіднього ліжка. — Ти щасливий, що ніколи в житті не любив і не мусиш каратися тривогою й сумнівами отут на чужині... — Хто тобі сказав, що я не любив? — спитав так само тихо Шевченко. — Ніхто не казав, але й ти ж не згадував... Це —княжна Варвара? — несміло спитав Вернер. — І ту люблю, — сказав Шевченко. — Десь в іншому ракурсі... у висотах, чи що. Знаєш, як буває: дивишся на людину просто — негарна й ніби вили цювата... А повернеш в інший ракурс... трохи в про філь — і, Боже! яка раптом відкривається лінія! Який характер!.. Отак і ми з Варварою... не стоїмо один до одного просто обличчям, а повертаємось у профіль, у найкращому нашому вигляді... І так нам любо. Але довго не можна було б витримати, ні мені, ні їй... Хто зна, що б воно в нас було, коли б мене не заслали... — Так, я це розумію... Але кохання — це щось інше... це таке, що тебе забирає всього, і ти вже не пам’ятаєш, як ти стоїш, і тобі не треба кращого ра курсу, бо найменший порух і найгірша Гримаса тобі милі і дорогі... Чи так ти любив? — Була й така, — ледь усміхнувся Шевченко. — Була й така... Так, було, й тягне до неї, так би й не відходив... Краса в неї велика була... Така, знаєш, тиха краса, що не силує, і не намагається, а прикує тебе до себе, і не можеш відірватись... І не тільки що не можеш, а й не хочеш... — Де ж вона тепер? — ще несміливіше спитав Вернер. — Ет! — махнув рукою Шевченко і рвучко сів на ліжку, немов прокинувшись від мрій. — Хто зна, де вона!.. Не була моєю, та вже й не буде... То так чогось згадалось... Бозна колишні случаї в душі своїй перебираю та згадую... — тихо промовив Шевченко, ніби прислухаючись, і замовк, перебираючи в голові ці два рядки і початок третього, вивіряючи, чи це були саме ті слова, яких він хотів, чи це були вірні думки... Думки були вірні. І знову тоскно засмоктала під серцем ота чорна нудьга, від якої ніби врятувався на час, коли вирвався з Орської фортеці у цю експе дицію... Та, видно, не довго... Бо ось уже знову втрачає барви його життя, друзі стають далекими, а може їх уже й нема? Рідні у кріпаках, ніби й умерли, бо не пишуть і не згадують.... Одна княжна Варвара ще стоїть, як статуя, піднісши вгору смолоскип вір- ности. Отак би він намалював її — маленька, худа, лише великі очі палають, і в напруженій руці все вище і вище підноситься смолоскип вірности... І тут же, цілком мимо його волі, ніби з давно нерозкритого альбому із шкіцами, поволі, поволі ви малювались перед ним сині, аж чорні очі, рівні шну рочки брів над ними і причаєна в кутиках уст лукава усмішка... Шевченко зірвався з ліжка і, не говорячи ні слова, вийшов з бараку. Навкруги була вже темна осіння ніч, тільки на березі видно було вогні варти, та у фортеці десь в одному вікні горіла свічка... Спотикаючись на незнайомій дорозі, хапаючись часом руками за землю, зсуваючись униз і дряпаю- чись угору, Шевченко проблукав добру годину, доки відчув, що від серця відлягла гіркота, а в голові уже давно, непомітно і незалежно від того, куди він ішов і де ступав, укладались сумні рядки, які проте вли вали якусь полегшу й спокій у його серце... Ніби він добре виплакався!.. Він ішов, не думаючи, куди йде, і шепотів: А ти, мій покою? Моє свято чорнобриве! І досі між ними Тихо пишно походжаєш І тими очима Аж чорними-голубими І досі чаруєш Людські душі? Чи ще й досі Дивуються всує На стан гнучкий? Свято моє! Єдинеє свято! Так, шепочучи, він вернувся до бараку, і, засві тивши свічку, став записувати у захалявну книжечку цей вірш, ніби писав листа, якого ніколи не можна буде вислати. Людмила Коваленко, ’’Дві краси”, Торонто, 1965 “НАШЕ ЖИТТЯ’’, ТРАВЕНЬ 1992 15 Рис. Володимира Стецупи. Drawing by Volodymyr Stetsula.
Page load link
Go to Top