Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ІРИНА МИХАЙЛОВСЬКА ’’Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...” — Згадаю, як співала мати, І з серця сльози потечуть. Казала мати: "Любі діти, Коли полинете у світ, Мої пісні вас будуть гріти, Насниться вам вишневий цвіт, Щоб не забули край чудовий Й оті Шевченкові слова, Хто забуває рідну мову, Той наче неньку забува. ...Мені судилися розлуки. Співала я чужі пісні. Але в хвилини болю й муки Щось озивалося в мені. Зринав у серці голос мами, Ввижалась хата за селом, Лелеки ген під небесами Й квітуча вишня за вікном... Я все це збережу внучатам, Вони ж синам передадуть ’’Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть’’... ОКСАНА МОСТОВИЧ У НЕНЬКИ Вона стояла серед весняних полів у сірій оде жині. Така бідна. Квіти в руках зів’яли. Не дивно — чекали на нас стільки десятиліть. Серед них ще й прапорець. Барви його також приблідли, не те, що колись. Але вона оправдувалась, що це ржа: ’’В’їлась у кожне волокно червоною їддю, треба добре на сукатись, щоби все спрати, щоби збутись отрути. Вже багато зійшло і далі сходить. От прийшла, мої діти, вам назустріч з чим мала..” Ми припали до її помарнілих рук, але вона не дала цілувати, щоб не заразити полином. І щойно тоді ми глянули уважно в материне обличчя, колись таке свіже і вродливе, а сьогодні спустошене відча єм семидесятиліть. Нам було все одно, полин — не полин, і ми кинулись обнімати посивілу голову, при гортати до себе з якоюсь болючою снагою, виною. Наввипередки, одне перед одним, запевняли ми її про свою любов і тугу, про те, що її не забули, не зрадили, не відцурались, що віддали їй всі наші сни і мрії. А вона, тендітна й боса, стояла серед полів з китицею зів’ялих квітів та прибляклим прапорцем і слухала наших квилінь. ”Не треба цього, не треба. Ви ж знаєте, що материне серце любить однаково своїх дітей. І тих, що віддали їй свої мрії, і тих, що віддали своє життя”. А потім повела нас тихою ходою зубожілими плаями й оселями рідної землі і раділа, що брат до брата простягає дружню руку. ”Ми тобі, ненечко, чобітки привезли з багатої чужини. Одягни, бо ноги на камінні покалічиш. Ми тобі, нене, веземо теплий кожушок на зиму, щоб не мерзла, і нову одежу на весну, щоб прибралась як княгиня, як царівна, як колись. Ти в нас — єдина". З материних очей глянув на нас смуток, а спра цьована рука обтерла сльозу. ”Як щедро обдаро вувала я, бувало, своїми скарбами дітей моїх і внуків. І приблуд неситих, а ті мене ограбили, зневажили й лишили на пожарищі Чорного Болю...” Ми обступили колом материну постать, наче б хотіли захистити її від дальших наруг і терпінь. "їдь з нами, нене, чужина багата і гостинна. Будеш дожи вати віку в наших мирних оселях, у добробуті й любові, в пошані. Співатимеш своїм онукам рідних пісень і навчатимеш правди про свою долю. їдь з нами!” Мати вивела нас мовчки над Дніпрову кручу, де серед зелені й квітів знімалася до зір Тарасова могила. Із заходу вчувалися звуки Святоюрських дзвонів та карпатських трембіт, а з півдня димів Донбас, зеленіли лани пшениці, переливалися чор номорські хвилі, майорів гарячий Крим. ’’Ось все це — це я, моя душа, моє минуле, сучасне й майбутнє, моя правда. На цьому твердому шляху поставила мене рука Господня і тут я залишуся вовіки”. Ми ще хотіли попередити її, щоб не попалася новим хижакам, щоб не вірила фальшивим лжепро рокам, новим союзам чи хитрим дружбам, щоб..., але материна дорога постать розплилася в імлі між небом і землею, з китицею зів’ялих квітів і синьо-жовтим прапорцем. Ми простягли за нею руки й молили, щоб вернулася до нас, щоб поклала ще хоч разочок свої долоні на наші сиві голови. Може востаннє для нас — ізгоїв. Але з’ява не вертала, а зливалася з кожним атомиком рідної землі, з кожним промінчи ком сонця, що продиралося з-за темних хмар над нашою любою Вітчизною. 16 ‘НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top