Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДВІ КРАСИ (триптих) ЛЮДМИЛА КОВАЛЕНКО Шевченко старанно змальовував жовтий піщаний берег, повз який вони пливли, вкритий невеличкими кущами, покрученими і розкуйовдженими від вітру і намагань витягнути хоч трохи вологи з цієї безна дійно сухої, мертвої землі. — Це Дантове пекло, — говорив він своєму сусі дові Вернерові. — Оце сюди я посилав би на кілька років усіх тих панків, що марнують свої літа і чужу працю. Тут би вони скоро опритомніли, і вже берегли б потім свої скарби, тремтіли б над кожною росинкою дружби, як ми тремтимо над кожною краплиною води. — Не говори про воду, — попросив Вернер. — Малюй собі пустелю, дивись на пустелю, відчувай у серці пустелю — і не говори про воду. — Добре, — погодився Шевченко. — Можу не говорити. Але як зробити, щоб і не думати про неї. — І оце називається море! — зітхнув Вернер. —Я завжди уявляв собі море бурхливим і грізним, але не таким безнадійним і до смерти нудним... якимсь про сто безвихідним... Це — не Аральське море, це — море Плачу! — Не зовсім так, — похитав головою Шевченко. — Звичайно, напаковано нас тут, як оселедців у бочівку, і води мало, і їжа погана, та зате я можу взяти пензля в руки і малювати! Так-таки відкрито малювати, і не тільки що з дозволу, але й з наказу начальства! За це, брат, варто потерпіти трохи від спраги. — Хоч би вже швидше Кос-Арал, — нетерпели вився Вернер. — Там мусить уже чекати на нас пош та... У мене ж і жінка, й мати, й сестра... Бодай хто- небудь написав же!.. — І в мене є сестра... Духова сестра... Може, й мені буде лист... Та й узагалі добре вже стати ногою на тверду землю... Де він, той твій Кос-Арал? І ніби у відповідь на його питання, вартовий, що стояв на носу судна, закричав: — Фортецю видно! Кос-Арал! — Оце тобі готовий сюжет до картини: росій ський Колюмб відкриває російську Америку, — гірко пожартував Вернер, а Шевченко ледь усміхнувся: — Відкрив і поставив на ній вартового і смугасту будку! — А навкруги море, і втекти нема куди... Вони замовкли, вдивляючись у невеличкий острі вець, панорама якого повільно розгорталась перед ними і де їм треба було зимувати разом з усією експедицією, що досліджувала Аральське море, бе регів якого ніхто ще точно не знав. Поки розладовували шхуну, Шевченко і Вернер пішли до форту, сподіваючись одержати пошту, яку мала привезти рибальська ватага. — Хоч би довідатись, що робиться на світі, — говорив Шевченко, прискорюючи ходу. — Подумати тільки: два місяці плисти на цій клятій шхуні! За цей час бозна що могло статись у світі, а ми й не знаємо. Але їм не судилось нічого довідатись, бо пошта до Кос-Аралу ще не дійшла. Мовчки повернулись вони до берега: мовчки забрали свої клунки і пішли до невеличкого дерев’яного бараку, де мали тепер жити. Кинувши так-сяк свої речі, Вернер ліг на ліжко і відвернувся до стінки. Шевченко й собі витягнувся на своєму і лежав мовчки, насупивши брови і вперто вдивляючись в одне місце на стелі. Він розумів досаду Вернера, який не одержав листа, хоч і мав велику родину. А він?.. Кого він має?.. Хіба свою названу сестру, свого янгола-хоро- нителя, княжну Варвару, вірного друга, що не забу вала його в засланні, у найгіршому пониженні, у найбільшій нарузі... Коли він бував у Яготині, його часом дратувала її вимогливість, її бажання заволодіти ним, його жит тям, його творами... Йому здавалось тоді, що це в неї звичка владної панночки з княжого роду, яка не звикла чути відмову... Але тепер її листи, її вірність, непохитна відданість витворили між ними новий зв’я зок, зв’язок високих почувань, чистих поривів і друж би. Яготин... Весь той незабутній сорок третій рік!.. Скільки муки завдало йому там читання повісти кня жни Варвари, фактично — не повісти, а сповіді, оте майже відкрите признання в коханні, коли він від чував, що мусить відштовхнути худі руки, простяг нені до нього в останній надії на любов і життя... Але він відкинув їх... Він поцілував їх м’яко — і випустив. Не тому, що вона була княжна, а він — колишній кріпак... Ні, в той рік йому здавалось, що нема переш код, яких він не поборов би, нема гори, якої він не сягнув би!.. Малярство й поезія — два найвищі мис тецтва — манили його до себе, а Україна, така пре красна після Петербургу, розгортала перед ним свої чари. Шевченко поворухнувся на ліжку і посунув очима трохи нижче по стелі, там, де невеличка темна пляма 14 ‘НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
