Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
сходить зі східців, ніхто за ним не женеться і він спокійно переходить через двірець. Коринецький поспішив за ним і вони від'їхали. Я була навіть трохи розчарована: сподівалась небезпек, пригод, а все обійшлось так звичайно. На другий день уранці Андрій, як щодня, перед дев’ятою годиною пішов на працю до суду, а я клопота лася в господарстві. Натуся весело цвірінькала, бігаючи по кімнаті бабусі. Раптом у передпокої подзвонили. Я одчинила двері і впустила Бориса Мартоса. Увійшов до кімнати з валізою в руках. Привітавшись, він трагічним тоном сказав: — Рятуйте! Я вкрав чужу валізу. Він поставив валізу на підлозі і розказував далі: — Приїхавши додому, я захотів подивитись, що прислали. Відчинив валізу і з жахом побачив у ній брудну білизну і документ про відбуття військової служби. Я остовпіла, почувши про таку фатальну помилку. — Як же ви не відчули, що валіза, яку берете, легка? Адже з літературою мусіла б бути важка? — запитала я Мартоса. — Я так зрадів, — пояснював Мартос, — як побачив чорну валізу перев’язану шворкою та ще й посередині лавки, що не відчув її ваги. Прийшовши трохи до себе після здивування, я раптом зайшлася нестримним сміхом. — Добре вам сміятися, а мені загрожує в’язниця за крадіж, — сказав Мартос, також сміючись. — Але ж нам усім це загрожує за співучасть, — від повіла я, стримуючи сміх. Треба було якнайскорше знайти спосіб позбутися "слідів злочину”. Притягли з суду Андрія, розшукали Коринецького і почали радитися, що робити. Перший проект — вкинути валізу в річку Сулу — відкинули. Вирішили одвезти валізу назад на двірець і там її непомітно залишити, не зголошуючи в залізничній адміністрації, щоб не виявилась причина фатальної помилки. Отже так і зробили. Цим разом ми з Андрієм поїхали наперед з валізою. На станції висіли як звичайні пасажири, що поспішають на потяг. Перейшли першу велику галю і увійшли в малу, яка вела уже на перон. В цій галі Андрій оглянувся навкруги і поставив валізу в кут. Після цього ми спокійно вийшли на перон. За нами поспішали Борис Мартос і Коринецький. Верталися додому пішки, бічними стежками, що були занесені глибоким снігом. На кожному кроці ми застрягали в глибоких кучугурах, з яких ледве витягали ноги. Згадуючи пізніше цю нашу пригоду, ми зрозуміли, що повертати таким способом було небезпечно. Кожний, хто побачив би нас на прогулянці по дорозі, що по ній могли плигати тільки хіба зайці, запідозрів би якусь нелегальну комбінацію. Обидві родини Лівицьких утримували дружні сусідські відносини. Навіть грізний голова дому, Миколай Іванович, любив ранком, по росі, пройтися до сусідів, які вставали як робочі люди дуже рано і рано снідали. Він любив поговорити з кузеном на господарські теми, порадитись з ним. Миколай Васильович мав у цих справах великий досвід і довів свій маєток до взірцевого стану. Після сварки з Андрієм Миколай Іванович часто виїздив з дому і довго не повертався. Одного ранку, на другий день після повороту з Золото ноші, він, не поснідавши, пішов провідати сусідів. А дома мама Наталія Петрівна метушилась, вставши вдосвіта, щоб приготувати чоловікові якнайліпший сніданок. Ми з Женею прокинулись від чудових пахощів свіжого печива. А коли вийшли до їдальні на сніданок, на столі вже було повно всяких запашних пундиків і серед них улюблені книші з кропом для Миколая Івановича. Батько прийшов, як завжди, насуплений. Випив шклянку чаю, покуштував книша і відсунув. — Ти б, Наташа, повчилась у Ольги Василівни, — сказав незадоволеним тоном, — от я зараз їв книші у неї. Ото книші! Куди твоїм! Мама трохи не вдушилась теплим шматком книша. — А скільки ж ти їх з’їв там? — спитала, ледве стримуючи сміх, — може вже місця нема? Бо це ж ті самі. Я посилала гостинця Олі. Миколай Іванович мовчки обвів присутніх поглядом. Діти, не зважаючи на страх перед батьком, порскнули сміхом. А мама навіть хусточку витягла, щоб сльози витирати, так сміялась. Миколай Іванович не витримав і сам розсміявся. Марія ЛІвицька третя Г енерація в ід ш ук а л а с карби ук раїн с ько го НАРОДНЬОГО ВЕСІЛЛЯ Редакція "Нашого Життя” одержала листа від Ніни Квашинської, в якому вона в поетичній формі описує весілля дочки членки 112 Відділу СУА, референтки зв’язків Філядельфійської Округи пані Лесі Бервецької. Особливо підкреслила пані Квашинська те, що весілля відбулося згідно з традиційними українськими звичаями. Ось як воно виглядало: Молоді просили дозволу та за все дякували, впавши на коліна перед батьками. Батьки, які кінчали свій обов’язок, давали цю згоду, благословляючи молодих іконою. Тоді разом з священиком підходили до тетраподу, перед яким стали на рушничок, та й руки пов’язали їм рушничком. Молодих обсипали пшеницею, зустрічали, дбаючи про українські традиції, вітаючи хлібом — сіллю. Гості подивляли коровай. Кожний з гостей дістав у вишиваній серветці шишку. Молодій розплітали косу, а її вінок взяли дружки, які молоду пов’язали хусткою. Останній танець дружби перетанцьовували з молодицею. Таке, з опису Ніни Квашинської, було вінчання Єлиса- вети з Стефаном Антоліком, а відбулося воно 25 вересня 1976 р. Молодій парі складають бажання многих і щасливих літ, пересилаючи з тієї нагоди 25 дол. на пресовий фонд "Нашого Життя” Членки 112 Відділу СУА, Варрінґтон голова Ніна Квашинська НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
