Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
пила содову воду в "шпелюнці”, куй (кажуть) зачащав Мопасан, сиділа на вулиці в кав’ярні, де (кажуть) сидів Сомерсет Моем і — не мала жодного почуття і жодної уяви. Вибачте! Українці наші в Парижі прийняли мене надзви чайно тепло. Професор Янів, що приїхав з Мюнхену, поміг знайти для мене поміркований ціною готель поблизу української церкви, яка міститься в центрі Парижу в парку ім. Шевченка, що, загорожений залізним парканцем, має (якщо не помиляюся) аж дві лавки, чотири дерева і сім дещо заморених кущів. Софія Наумович — Вітошинська, яка пред ставила мене публіці перед моїм виступом, цікава, і дуже прямолінійна людина. На мойому вечорі було досить багато молоді, які запросили мене пізніше на склянку вина до ресторану, де ми гуторили досить довго. Наступного дня я поїхала до нашого україн ського Сарселю і впала, як сливка в компот! Це якраз було 75-ліття професора Кубійовича, а я навіть австралійського будяка в руці не мала! Та мені шляхетно вибачили, взявши обіцянку, що після святочного обіду я щось задеклямую. Коло мене сидів ювілят, проф. Кубійович, збоку — Іван Коше- лівець, напроти — чарівна Ема Андієвська, (якої віршів я ніяк не розумію), трохи далі — проф. Кульчицький з його шармантною і гарною дружиною, проф. Янів і його надзвичайно симпатична дружина пані Соня, далі — пані Дарія Сіяк-Кубійович, п-ні др. білі килими, на тлі яких так гарно контрастує зелена ялин ка та розкинена тут і там гуцульська і яворівська вишивки, а на ясних стінах картини Мороза і Ека. — Прошу, прошу ближче, ось тут біля ватрана, погово римо, погостимось, чим хата багата, як у нас казали, бо я ... я сам святкую... Наші погляди зупиняються допитливо на його обличчі. — Ну, так, — зідхаючи продовжує, — діти поїхали на Союзівку ще два дні тому, а дружина в Каліфорнії відпо чиває, має там товаришку. — ґм... — пан Василь нервово ломить пальцями. — А я...я, — продовжує пан С. — мусів залишитись, маю невідкладну розправу завтра. Знаєте, діти в університетах, видатки великі... А зі стіни біля ватрана споглядають на нас два фота дочки і сина у ґрадуаційних беретах, щасливі, усміхнені, тепер перед ними нове життя, тільки перед ними.. І знову пан Степан: — Мене просили знайомі святкувати з ними, але я відмовив, рішив святкувати сам. Так краще.. От спасибі, що зайшли, колядники завжди несуть у хату розраду. Приніс вино, налив чарки. А за що вихилити? — За краще ’’завтра”, — каже пані Туся. — Ну, що ж, та кий світ тепер. А пан Степан: — Та завтра і так буде краще, буденна праця, люди, розмови, і вже буде легше. Знаєте що? Вип'ємо за давній традиційний Свят-Вечір, "Різдво”... Пясецька, інж. Жуківський, одним словом і ліворуч і праворуч сама сметана еміґрації! І скажіть, як тут було не дістати комплексів меншевартости? Але які ж вони цікаві, приємні і кожний по своєму натуральний, і кожний, як окремий острів, що наставився до світу лише берегами. Цікавий україн ський Сарсель! Цікавий і несподіваний. Жаль було залишати його. Відвідавши могилу Симона Петлюри, бібліотеку й музей; я попрощалась з милими нашими людьми і з Парижем. "Закуток” в Можен (коло Канн) лежить 12 годин їзди від Парижу. Там жив і там помер Володимир Винниченко, творець "Записок кирпатого Мефісто- феля”, "Соняшної машини”, утопічного свтогляду і не дуже щасливого життя для власної дружини. Тепер там живе малярка Іванка Винників і маляр Юрій Кульчицький. Як там гарно! Господи, як там гарно! Зелені кипариси, олеандри, пальми, рожі і виноград. Пахощі гіяцинтів і жасмину. Легка бриза, що бавиться в волоссі і смакує солодкою втомою. І пані Іванка, і пан Юрко, і чудова кераміка, яку вони тепер виробляють, і малюнки на білих стінах старовинного, замріяного будинку, і українська гостинність. Хотілося б там жити і вмерти. Гріб Винничєнка, роботи Юрія Кульчицького, з темно- сірого мармору з золотим написом. Гарний. П р о до в ж енн я буде І дзвенять чарки, і усміхаються обличчя... Горить у ватрані вогонь і снуються по розкішній віталь ні давні скромні спогади... — Знаєте, — каже хтось з присутніх, — як я був в ди візії, то їхав 14 годин з кадри додому на Святий Вечір, щоб побути з батьками всього 8 годин. — Так, то так. То було колись... Встаємо. — Та посидьте ще трішки, — просить господар. — Щой но 6 година. А вечір такий довгий, предовгий, а тиша така несамовита, що аж гнітить.... Залишаємось і ще якийсь час гуторимо то про наші суспільні справи, то про політику. Нарешті таки проща ємось. — А тепер куди? — питає пані Туся водія авта. — Ради Бога, додому, тільки додому, — втручаю. — Не досить вам? — Бо ви все берете дуже серйозно, пані Марто. Так те пер є і не треба думати забагато. Ми колядуємо на Рідну Школу і от думаймо про те, щоб якнайбільше заколядувати грошей, щоб було можливо вести далі рідношкільну робо ту. Більшість за мною і таки вертаємось. Мовчимо, але в голові вихряться думки: індустріяльна епоха... "визволення жінки”, а в хаосі подій проблема родини, а української родини зокрема. Куди простелиться її дорога? НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
