Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВЕРТЕП Д о р о ги м Д о н я м і С и н о в і до р о д и н н и х п а м ’я т о к Мама СВЯТА НІЧ — НІЧ ЧУДЕС. Докінчвння Наступне Різдво знову під дахом батьківського дому. Але не в блиску золотої звізди, а під гнітом кривавих п’ятикутніх зірок. Свят-вечір — тихе єднання по хатах і Всенічна в заповненій мирянами церкві. І вона в тому молитовному натовпі. Побіч ма ти. Сині очі звернені вгору, благають у німій покорі пощади для свого роду. ”3 нами Бог! Разумійте язици! І покоряйтеся!” Мати покоряється... Сльози спливають по її лиці, як гарячий віск по свічах і падають на підніжок хреста. Тільки вона, дочка, стоїть німа, закам’яніла, заслухана в розспівану, розмолену церкву... А коли над скривавленою землею червоні звізди замінив чорний, переламаний хрест, не змінилося нічого у відвічній різдвяній містерії... Сріблисте небо, скрипучий мороз, земля засипана голубим снігом. Доріг не видно на широких подільських просторах. Та коні знаходять шлях, і несуть їх до батьківського дому так, як у дитинстві до бабуні... В’їжджають на вулиці міста. Сутеніє. Вже здалеку бачать світла у вікнах батьківського дому... Вбігають по сходах до теплих кімнат. Пахне сіно, пахне ялинка так, як у дитинстві. Та що це? Вертеп? Так вчасно?... В кухні нужденні, сірі постаті з вистрашеними очима, лакомо споживають паруючий борщ. Вертеп! Так, — правдивий, живий вертеп! Замість сяючої звізди жовті пов’язки з Давидовою зіркою на рукавах... Жах відбирає усім мову. В кам’яниці німці! Під скорченим від страху серцем дочки ворушиться вже нове життя її другої дитини... Мама погідним голосом виправдує себе: — Ішла, побачила, як замерзали відгортаючи сніг. Нині Свят-Вечір. Треба ж голодного при гостити. Не бійтеся! З нами Бог! Це був їхній останній Вертеп на рідній землі, останні колядники їхньої мами. Вже скоро прийшов той найсумніший день, коли сині очі замкнулися навіки, коли назавжди замовк голос, що кликав дивитися вгору. Всенічна. Таборова церква заповнена народом- вигнанцем. Уже вмовкли бомбовики на небі, вже зникли ’’чорні ворони”, що схоплювали людей. На род дякує, молиться, співає. Церква вся в радісних блисках свіч і в запахах ладану. "З нами Бог! Разумійте язици! І покоряйтеся!” Не може покоритися. У розпуці втікає з притвору і біжить по замерзлій, чужій землі, в якій назавжди спочила мати. Біжить до засипаного снігом бараку... Дерев’яний барак, димить каганець, сивіючий чоловік і три білі голівки на лежанках. Її Вертеп!!! Розуміє і покоряється .... А потім мандрівка в незнане. На другу півкулю. Минають роки серед злиднів, тяжкої праці та нестерпного, невгасаючого болю — туги за покину тим краєм. У метушні новітнього Вавилону різдвяні святкування заступає бездушна комерційна ілюмінація, гамір, крик розбавленого натовпу. Тільки в тихій скитальській хаті проходить урочисто все той самий, кожнорічний Свят-вечірний ритуал... Білий стіл, хоч із чужої землі — та до болю рідні — колоски пшениці, сіно, кутя, просфора в ру ках батька... З роками розсувається стіл. Прибу вають зяті, невістка, а потім з’являються ясні голівки внуків. Вже не коні, а сріблисті машини і сталевокрилі птахи несуть їх до Свят-вечірнього сто ла. Спішать до того найсильнішого, найглибшого кровного і звичаєвого містичного об’єднання. При ходять і друзі. Ті, що розлучені зі своїми родинами, осамітнені. Довгі роки покуття стола почесно очолював херсонський бард ’’імператор залізних строф”.* Не стало його. Прибула щеоднатарілка для тих, що відійшли. ★ * * Вривається чародійна стрічка споминів- переживань. Стомлені очі сивоволосої зупиняються на покутті стола, на неторканім накритті. Ніхто не питав сьогодні, хто мав би там засісти. Навіть на все цікаві внуки. А коли піднесли традиційно келих за тих, що нині самітні, на вигнанні не споживають Святої вечері, очі внуків дивилися на покуття стола і в них уже видно було передчасну свідомість жахли вої дійсности.. Гасне остання свіча. Темно... Тиша... Аж ось сивоволосій причувається м’який голос: ’’Дивися вгору. На звізду”. Вона встає і рішуче розсуває завіси: над яскраво освітленим містом — темний кобальт неба, а на нім у зеніті одна ясна, ве лика, мерехтлива зоря. Зоре! Чи світиш ти сьогодні над лемківським пустирем, над непокірною подільською і волинською землею? Чи світиш у заґратовані вікна Владімирської твердині?... Зоре! Зупинися над нею! Затримай свій відвічний хід! — Сьогодні ніч чудес! Запалай теплодайним сяйвом, сонцем розігрій вогкі мури, веселкою надії проясни стражденні очі! Б’є дванадцята. В церквах співають ”3 нами Бог”! О, Боже! Будь з ним!!! (Написано в Різдвяну ніч 1975 року, по голодівці Валентина Мороза) М. С. * Євген Маланюк 8 НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
