Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
РИМ, ЧУЖІ МІСТА І НАШІ ЛЮДИ (спогади з подорожі) П р о д о в ж е н н я Фрайбург! Місто моїх студій, мрій, знайомства з Льоником і нашого одруження. Там ми ходили роз бомбленими вулицями в дірявих мештах, з голодними шлунками і надіями на світле майбутнє! Та теперішній Фрайбург був іншим, не нашим, чужим. Не було вже руїн навколо Мюнстеру, університет новим фасадом байдуже дивився на мене і я на нього. На місці, де колись була студент ська їдальня, що кормила нас водянистою горо- хівкою й глизявим хлібом, стояв ресторан з вазонками у вікнах і півметровим ’’меню” в заскленій скринці на стіні, обіч дверей. Раптом так захотілось водянистої горохівки, подертих мештів і — молодечих горінь! Минулося... Добре, що з Фрайбургу я їхала до Утрехту — Голяндія, до хати професора Антоновича, бо може й зовсім би роз квасилась в пошуках давно віджитих днів. Пан Мирослав, такий же замислений, трохи роз гублений і милий, як лишився мені в пам'яті з Риму, чекав на двірці. Зустріч була така, як я собі уявляла: — Та де ж ви поділися? Чекав на одних сходах, а ви десь на других сходах — біда з тими сходами! Надворі дощ, а ви парасолі не маєте! Мою — забув в авті. Карла чекає, діти чекають, я вже годину також чекаю... Ага, щиро вітаю вас і справді радий, що приїхали! Зараз привезу авто, станьте отут в кутику, щоб не змокли. Трохи втомлено виглядаєте, та нічого, відпічнете в нас. Я — зараз! — і побіг по авто. ЗОЯ КОГУТ Хата, дружина і діти справді чекали, не дивлячись на пізню годину. Доньок я вже пізнала в Римі, сина і дружину пізнала в Утрехті і відразу полюбила Карлу — скромна, розумна і гарна жінка. Всі вони тішились мати мене у себе, а я раділа, що могла бути з ними. Пана Мирослава ми скоро відіслали спати, з Карлою і доньками довго ще сиділи й гуторили. Вранці (це була неділя) автобусом, з цілим ’’Візантійським хором”,який складається виключно з г о л л а н д ц і в , поїхали ми до містечка Алмело (100 кілометрів від Утрехту) де хор співав нашу Службу Божу в великій модерній г о л л а н д с ь к і й церкві. Церква була переповнена, приїхали люди з околиць, багато їхало здалека, щоб чути спів хору. Видно, що г о л л а н д ц і це любителі справжнього мистецтва. Ще ніколи не чула такого співу на Службі Божій. Люди сиділи тихо й заворожено. ’’Апостола” співав сам дириґент, Мирослав Антонович і здавалося, що розступаються стіни, зникає модерна стеля і десь видніється небо... В понеділок пан Мирослав не пішов до праці, а разом з Карлою повезли мене до Роттердаму, на могилу Євгена Коновальця, де сталась маркантна пригода: хоч на цій могилі кожного року від бувається величава панахида зі сотками присутніх, сторожі цвинтаря (голояндці) запитавшись куди ми прямуємо, завважили: — О, ми знаємо! Це росіянин, чи ні! здається чех. Та це маловажне! Коновалець... МАРТА РІДНА з колядою На Різдво після полудня задзвонив телефон: — Пані Марто! Не поїхали б ви з нами колядувати до кількох наших родин — добродіїв Рідної Школи? Ми, рідно- шкільні працівники, хочемо особисто привітати їх зі свята ми. — Добре. Коло третьої години зупиняється перед домом авто. Там уже чотири особи. Виходжу і вітаюсь: — Христос Родився! — Славіте Його! Сідаю. їдемо, десять, двадцять хвилин, півгодини. — Куди ж ви нас везете, пане Василю? — Далеко. Ці наші знайомі живуть у містечку. Треба їха ти ЗО — 40 хвилин. З’їжджаємо в бічну вулицю. Гарні муровані доми, різдвяні декорації перед хатами. І ось ми на місці. Дві вели кі ялини вітають нас барвами кольорових лямпочок. Дзво нимо. Шерех за дверми, і стає в них господар та привітно запрошує зайти. Стаємо при дверях, щоб не забрудити ясного килима, і починаємо колядувати. Господар інж. О. біля нас. А ось із недалекого коридора виходить хлопчина років 10-12 і поважно стає біля батька. Почуття важности в очах. Щораз похилює голову на груди. Ах, там же ж висить у нього фотоапарат! Після коляди пан О. просить нас зайти, розгоститися, пояснює: — А моя дружина вчора прийшла щойно зі шпиталю, мало ще ходить, більше їздить у кріслі. — О, ми не знали. Може, наш спів турбує вашу пані? — О, ні, ні, чуємо з дальшої кімнати слабий голос пані Лесі. — Навпаки, мені приємно, дуже приємно, ви гарно спі вали. Я зараз туди до вас приїду, але це забере мені трохи часу. Івасю, Івасику, зайди до мене, — кличе вона хлопчи ну. — Поможеш мені, а ти, Олесю, приготови для колядни ків перекуску. Засідаємо у просторій елегантній вітальні і оглядаємо чудову ялинку. За кілька хвилин господар виносить на під носі чарки, вино і солодке, а Івасик зі спальні везе у пере суваному кріслі маму. Блще вихудле обличчя і великі сумні очі свідчать про щойно п’еребуту недугу. НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
