Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
революційних змагань, але й дружина міністра, а згодом президента УНР Андрія Лівицького, та мати двох дітей, що з них пізніше, вже за кордонами України, виросли передові дія^і української культури й політики — письменниця Наталія Лівицька- Холодна та теперішній президент УНР в екзилі Микола Лівицький. революції Андрій Лівицький брав участь у революційних з’їздах, був спершу повітовим комісаром Золото ноші, потім губерніяльним комісаром Полтавщини, врешті мінстром юстиції та керівником міністерства закордон них справ Української Народньої Республіки. В ті роки родина Лівицьких часто була розлучена. Марія Л івицька — серед по стійн о ї непевности та частих перемін влади — мусіла сама боротися за право на життя для себе і для своїх дітей. Навесні 1920 року їй удалося добратися з дітьми з Переяслава до Кам’янця Подільського, де тоді була головна квартира уряду УНР. Звідси, з чоловіком, що їхав для наладнання договору Української Народньої Республіки з Польщею, виїхала вона з цілою родиною до Варшави. На цьому спогади Марії Лівицької обриваються. Для композиції цілости книги це, мабуть, корисно, бо в пам’яті залишається нескаламучена еміґра- ційними враженнями незабутня картина пробудженої революційної України. Зацікавленому читачеві, одначе, жалко, що цікава розповідь не ведеться далі. Було б добре, якби дочка авторки, письменниця Наталія Лівицька-Холодна, написала книгу спогадів про своє власне життя. Така книга напевно дала б віддзеркалення наступного, еміграційного, періоду у прецікавій хроніці цього славного українського роду. Вона, ця ще ненаписана книга, має вже сьогодні чималий круг зацікавлених читачів, що з нетерпінням ждатимуть її появи. Марта Тарнавська Лівицька, Марія На грані двох епох Нью-Йорк, Комітет, 1972. 355 стор. ілюст. 7.50 ДОЛ. (Друге видання 1976) Спомини Марії Лівицької чита ються, немов добре написана белетри стика. Короткі ядерні речення, яскраві картини з життя, кольоритні портрети- характеризації, струнка композиція твору без диґресій та зайвого багато слів’я, живі діялоги, гумор і все- проймаюче тепло щиросердечности до життя та людей, що ніколи не пере ходить у сентиментальну мело драму... Все це робить книгу ”На грані двох епох” однією з цікавіших появ на нашому книжковому ринку. Це напевно здобуде їй неабияку попу лярність серед українських емігра ційних читачів. При тому, автобіогра фічна книга Марії Лівицької, як це добре окреслив у своєму вступному слові Борис Ржепецький, це ’’виняткової ваги людський документ про найцікавішу добу нашої перед революційної історії”. Авторка книги — це не лиш активна співучасниця наших Марія Ткаченко-Лівицька вчилася в київській гімназії, де все було докорінно зрусифіковане, але де могло трапитися, що вчитель історії картав ученицю: "Сором вам, панночко. Ваше прізвище кінчиться на -енко, а ви не вивчили лекції про Запо різьку Січ". З гімназійних літ датується і знайомство Марії з Андрієм Лівицьким, братом її шкільної товаришки, що був уже тоді свідомим і активним українцем. їхнє вінчання від булося в 1900 році. Перших кілька літ вони прожили разом у Києві, де Андрій Лівицький закінчував правничі студії та де обоє були активні в Українській Студентській Громаді й у Револю ційній Українській Партії. Опісля аж до революції Лівицькі жили то в Лубнях, то в Каневі, то в Гельм’язові. Андрій Лівицький працював суддею, або вів адвокатську практику, але попри те був а кти в н и м о р га н із а т о р о м нелегальної політичної роботи, а через те зазнавав вряди-годи арештів та переслідувань. Марія Лівицька теж вела нелегальні робітничі гуртки, виступала на мітинґах, розповсюджу вала агітаційну літературу. Її судили разом із чоловіком та іншими револю ціонерами у судовому процесі т. зв. "Лубенської республіки”. В час НА ГРАНІ ДВОХ ЕПОХ Винят ки із споминів Марія Лівицька Восени 1904 року приїхав на якийсь час до Лубень студент Борис Мартос, майбутній прем’єр і міністер фінансів в уряді Української Народньої Республіки. Не можу пригадати, чому Борис Мартос жив тоді в Лубнях, але добре збереглося в моїй пам’яті, що він помагав нам у під пільній роботі. Це був саме час підготовки до таємного з’їзду РУП, що відбувся на початку 1905 року і до якого Андрій заздалегідь підготовлявся, укладаючи проект програми. Мартос приходив до нас увечорі і просиджував до пізньої ночі в дискусіях і нарадах. З його особою зв’язаний також один трагікомічний епізод, який завдав нам досить клопоту, але й багато сміху. Дістали ми нелегальну літературу з Києва. Часом хтось їздив по неї, а здебільшого привозили до Лубень без посередньо. Одного разу Андрій одержав телеграму таємничого змісту. Щоб розшифрувати цей зміст, нашвидку зібрались у нас усі, кого могли повідомити. Борис Мартос, Коринецький і ми з чоловіком розібрали телеграму так, що певним потягом у вагоні число таке а таке посередині лави буде стояти чорна валіза перев'язана шворкою. Цю валізу треба буде взяти. Ми висловлювали припущення, що той, кому було доручено одвезти валізу з літературою, хотів її якнайлегше позбутися і придумав такий "оригінальний” спосіб пересилки. Вирішили, не дивлячись на очевидну безнадійність справи, спробувати урятувати валізу. Але як угадати і натрапити на неї? Могли ж її пересунути, покласти на полицю, бо від Києва до Лубень все ж кілька годин їзди. Уклали плян, як узятися за переведення ризиковної й непевної справи. Борис Мартос з Михайлом Коринецьким мали їхати наперед, а ми з чоловіком на другому візнику слідом за ними. Перед приходом потягу виходимо на перон, але нарізно як незнайомі. Підходить потяг. Мартос шукає числа вагону і входить до середини. Коринецький і ми з чоловіком стоїмо коло вагону. Коли б за Мартосом хтось гнався після виходу його з вагону, ми мали зробити якесь замішання, трохи не бійку, щоб дати Мартосові змогу ’’ушитися” зі здобиччю. Настала тривожна рішуча хвилина. З напруженою увагою слідкуємо за виходом з вагону. Нарешті показується Мартос з валізою в руках. Спокійно 12 НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
