Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
пила содову воду в "шпелюнці”, куй (кажуть) зачащав Мопасан, сиділа на вулиці в кав’ярні, де (кажуть) сидів Сомерсет Моем і — не мала жодного почуття і жодної уяви. Вибачте! Українці наші в Парижі прийняли мене надзви чайно тепло. Професор Янів, що приїхав з Мюнхену, поміг знайти для мене поміркований ціною готель поблизу української церкви, яка міститься в центрі Парижу в парку ім. Шевченка, що, загорожений залізним парканцем, має (якщо не помиляюся) аж дві лавки, чотири дерева і сім дещо заморених кущів. Софія Наумович — Вітошинська, яка пред ставила мене публіці перед моїм виступом, цікава, і дуже прямолінійна людина. На мойому вечорі було досить багато молоді, які запросили мене пізніше на склянку вина до ресторану, де ми гуторили досить довго. Наступного дня я поїхала до нашого україн ського Сарселю і впала, як сливка в компот! Це якраз було 75-ліття професора Кубійовича, а я навіть австралійського будяка в руці не мала! Та мені шляхетно вибачили, взявши обіцянку, що після святочного обіду я щось задеклямую. Коло мене сидів ювілят, проф. Кубійович, збоку — Іван Коше- лівець, напроти — чарівна Ема Андієвська, (якої віршів я ніяк не розумію), трохи далі — проф. Кульчицький з його шармантною і гарною дружиною, проф. Янів і його надзвичайно симпатична дружина пані Соня, далі — пані Дарія Сіяк-Кубійович, п-ні др. білі килими, на тлі яких так гарно контрастує зелена ялин ка та розкинена тут і там гуцульська і яворівська вишивки, а на ясних стінах картини Мороза і Ека. — Прошу, прошу ближче, ось тут біля ватрана, погово римо, погостимось, чим хата багата, як у нас казали, бо я ... я сам святкую... Наші погляди зупиняються допитливо на його обличчі. — Ну, так, — зідхаючи продовжує, — діти поїхали на Союзівку ще два дні тому, а дружина в Каліфорнії відпо чиває, має там товаришку. — ґм... — пан Василь нервово ломить пальцями. — А я...я, — продовжує пан С. — мусів залишитись, маю невідкладну розправу завтра. Знаєте, діти в університетах, видатки великі... А зі стіни біля ватрана споглядають на нас два фота дочки і сина у ґрадуаційних беретах, щасливі, усміхнені, тепер перед ними нове життя, тільки перед ними.. І знову пан Степан: — Мене просили знайомі святкувати з ними, але я відмовив, рішив святкувати сам. Так краще.. От спасибі, що зайшли, колядники завжди несуть у хату розраду. Приніс вино, налив чарки. А за що вихилити? — За краще ’’завтра”, — каже пані Туся. — Ну, що ж, та кий світ тепер. А пан Степан: — Та завтра і так буде краще, буденна праця, люди, розмови, і вже буде легше. Знаєте що? Вип'ємо за давній традиційний Свят-Вечір, "Різдво”... Пясецька, інж. Жуківський, одним словом і ліворуч і праворуч сама сметана еміґрації! І скажіть, як тут було не дістати комплексів меншевартости? Але які ж вони цікаві, приємні і кожний по своєму натуральний, і кожний, як окремий острів, що наставився до світу лише берегами. Цікавий україн ський Сарсель! Цікавий і несподіваний. Жаль було залишати його. Відвідавши могилу Симона Петлюри, бібліотеку й музей; я попрощалась з милими нашими людьми і з Парижем. "Закуток” в Можен (коло Канн) лежить 12 годин їзди від Парижу. Там жив і там помер Володимир Винниченко, творець "Записок кирпатого Мефісто- феля”, "Соняшної машини”, утопічного свтогляду і не дуже щасливого життя для власної дружини. Тепер там живе малярка Іванка Винників і маляр Юрій Кульчицький. Як там гарно! Господи, як там гарно! Зелені кипариси, олеандри, пальми, рожі і виноград. Пахощі гіяцинтів і жасмину. Легка бриза, що бавиться в волоссі і смакує солодкою втомою. І пані Іванка, і пан Юрко, і чудова кераміка, яку вони тепер виробляють, і малюнки на білих стінах старовинного, замріяного будинку, і українська гостинність. Хотілося б там жити і вмерти. Гріб Винничєнка, роботи Юрія Кульчицького, з темно- сірого мармору з золотим написом. Гарний. П р о до в ж енн я буде І дзвенять чарки, і усміхаються обличчя... Горить у ватрані вогонь і снуються по розкішній віталь ні давні скромні спогади... — Знаєте, — каже хтось з присутніх, — як я був в ди візії, то їхав 14 годин з кадри додому на Святий Вечір, щоб побути з батьками всього 8 годин. — Так, то так. То було колись... Встаємо. — Та посидьте ще трішки, — просить господар. — Щой но 6 година. А вечір такий довгий, предовгий, а тиша така несамовита, що аж гнітить.... Залишаємось і ще якийсь час гуторимо то про наші суспільні справи, то про політику. Нарешті таки проща ємось. — А тепер куди? — питає пані Туся водія авта. — Ради Бога, додому, тільки додому, — втручаю. — Не досить вам? — Бо ви все берете дуже серйозно, пані Марто. Так те пер є і не треба думати забагато. Ми колядуємо на Рідну Школу і от думаймо про те, щоб якнайбільше заколядувати грошей, щоб було можливо вести далі рідношкільну робо ту. Більшість за мною і таки вертаємось. Мовчимо, але в голові вихряться думки: індустріяльна епоха... "визволення жінки”, а в хаосі подій проблема родини, а української родини зокрема. Куди простелиться її дорога? НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
