Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
РИМ, ЧУЖІ МІСТА І НАШІ ЛЮДИ (спогади з подорожі) П р о д о в ж е н н я Фрайбург! Місто моїх студій, мрій, знайомства з Льоником і нашого одруження. Там ми ходили роз бомбленими вулицями в дірявих мештах, з голодними шлунками і надіями на світле майбутнє! Та теперішній Фрайбург був іншим, не нашим, чужим. Не було вже руїн навколо Мюнстеру, університет новим фасадом байдуже дивився на мене і я на нього. На місці, де колись була студент ська їдальня, що кормила нас водянистою горо- хівкою й глизявим хлібом, стояв ресторан з вазонками у вікнах і півметровим ’’меню” в заскленій скринці на стіні, обіч дверей. Раптом так захотілось водянистої горохівки, подертих мештів і — молодечих горінь! Минулося... Добре, що з Фрайбургу я їхала до Утрехту — Голяндія, до хати професора Антоновича, бо може й зовсім би роз квасилась в пошуках давно віджитих днів. Пан Мирослав, такий же замислений, трохи роз гублений і милий, як лишився мені в пам'яті з Риму, чекав на двірці. Зустріч була така, як я собі уявляла: — Та де ж ви поділися? Чекав на одних сходах, а ви десь на других сходах — біда з тими сходами! Надворі дощ, а ви парасолі не маєте! Мою — забув в авті. Карла чекає, діти чекають, я вже годину також чекаю... Ага, щиро вітаю вас і справді радий, що приїхали! Зараз привезу авто, станьте отут в кутику, щоб не змокли. Трохи втомлено виглядаєте, та нічого, відпічнете в нас. Я — зараз! — і побіг по авто. ЗОЯ КОГУТ Хата, дружина і діти справді чекали, не дивлячись на пізню годину. Доньок я вже пізнала в Римі, сина і дружину пізнала в Утрехті і відразу полюбила Карлу — скромна, розумна і гарна жінка. Всі вони тішились мати мене у себе, а я раділа, що могла бути з ними. Пана Мирослава ми скоро відіслали спати, з Карлою і доньками довго ще сиділи й гуторили. Вранці (це була неділя) автобусом, з цілим ’’Візантійським хором”,який складається виключно з г о л л а н д ц і в , поїхали ми до містечка Алмело (100 кілометрів від Утрехту) де хор співав нашу Службу Божу в великій модерній г о л л а н д с ь к і й церкві. Церква була переповнена, приїхали люди з околиць, багато їхало здалека, щоб чути спів хору. Видно, що г о л л а н д ц і це любителі справжнього мистецтва. Ще ніколи не чула такого співу на Службі Божій. Люди сиділи тихо й заворожено. ’’Апостола” співав сам дириґент, Мирослав Антонович і здавалося, що розступаються стіни, зникає модерна стеля і десь видніється небо... В понеділок пан Мирослав не пішов до праці, а разом з Карлою повезли мене до Роттердаму, на могилу Євгена Коновальця, де сталась маркантна пригода: хоч на цій могилі кожного року від бувається величава панахида зі сотками присутніх, сторожі цвинтаря (голояндці) запитавшись куди ми прямуємо, завважили: — О, ми знаємо! Це росіянин, чи ні! здається чех. Та це маловажне! Коновалець... МАРТА РІДНА з колядою На Різдво після полудня задзвонив телефон: — Пані Марто! Не поїхали б ви з нами колядувати до кількох наших родин — добродіїв Рідної Школи? Ми, рідно- шкільні працівники, хочемо особисто привітати їх зі свята ми. — Добре. Коло третьої години зупиняється перед домом авто. Там уже чотири особи. Виходжу і вітаюсь: — Христос Родився! — Славіте Його! Сідаю. їдемо, десять, двадцять хвилин, півгодини. — Куди ж ви нас везете, пане Василю? — Далеко. Ці наші знайомі живуть у містечку. Треба їха ти ЗО — 40 хвилин. З’їжджаємо в бічну вулицю. Гарні муровані доми, різдвяні декорації перед хатами. І ось ми на місці. Дві вели кі ялини вітають нас барвами кольорових лямпочок. Дзво нимо. Шерех за дверми, і стає в них господар та привітно запрошує зайти. Стаємо при дверях, щоб не забрудити ясного килима, і починаємо колядувати. Господар інж. О. біля нас. А ось із недалекого коридора виходить хлопчина років 10-12 і поважно стає біля батька. Почуття важности в очах. Щораз похилює голову на груди. Ах, там же ж висить у нього фотоапарат! Після коляди пан О. просить нас зайти, розгоститися, пояснює: — А моя дружина вчора прийшла щойно зі шпиталю, мало ще ходить, більше їздить у кріслі. — О, ми не знали. Може, наш спів турбує вашу пані? — О, ні, ні, чуємо з дальшої кімнати слабий голос пані Лесі. — Навпаки, мені приємно, дуже приємно, ви гарно спі вали. Я зараз туди до вас приїду, але це забере мені трохи часу. Івасю, Івасику, зайди до мене, — кличе вона хлопчи ну. — Поможеш мені, а ти, Олесю, приготови для колядни ків перекуску. Засідаємо у просторій елегантній вітальні і оглядаємо чудову ялинку. За кілька хвилин господар виносить на під носі чарки, вино і солодке, а Івасик зі спальні везе у пере суваному кріслі маму. Блще вихудле обличчя і великі сумні очі свідчать про щойно п’еребуту недугу. НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1977 9
Page load link
Go to Top