Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
живе, як одного дня, під час лекції, інший професор увійшов до кляси і сказав: "Примаківна, йди скоро додому, бо твій тато вернув з війни” . В клясі счинилась метушня. Я скоро побігла, але бігла так, що як прийшла додому, то не мала ні шапки, ні жадної книжки, бо все погубила. Коли я увійшла до хати, я побачила мужчину, що стояв біля моєї мами, яка радісно усміхалась. Я тата не пізнала, і мама сказала ’’дивись та то твій тато” . Але я відповіла: ні, то не є мій тато, бо мій тато не був лисий і не мав вусів таких, як той пан... (в полоні тато перебув малярію і тому стратив волосся). Але за кілька днів я звикла до лисого і вусатого тата. Тато повернувся до школи, бо був гімназійним професором, і ми діти дуже тішились, що маємо з ким ходити до школи. — Але часи ставали щораз більш неспокійні, тато щораз частіше приходив додому пізно з чого ми були невдоволені, бо тато переробляв з нами увечорі лекції, багато оповідав і все обіцяв, що за добру науку візьме нас на прогульку зі старшими учнями. Ми такі прогульки дуже любили, бо збирали разом з татом різних жаб, черепах, а навіть один раз я принесла додому вужа, з чого мама була дуже невдоволена, але ми тішились. Аж тут раптом усе урвалось. Тато почав щораз менше мати часу для нас. Все якісь важливі справи затримували його ’’десь” до пізньої ночі. Так було якийсь час, аж прийшов день перед першим листопадом. Того дня тато на ніч додому не прийшов. Ми всі були дуже неспокійні і не хотіли спати... На другий день була субота 1 листопада. Рано о год. 6-тій хтось сильно застукав до дверей. Ми всі зірвались. — І що побачили?... У дверях стояв австрійський жовнір, але якийсь інший бо в нього на шапці була синьо-жовта стрічка, таку саму мав прип’яту і на блюзі. Він сказав: "пан комендант пере казує, що на снідання прийти не може, бо мусить бути в команді, бо від нині ми маємо УКРАЇНУ, ’’СЛАВА УКРАЇНІ” . Цей жовнір не був молодий хлопець, але так, як мій тато, десь коло 40 літ, і я донині не можу забути шляхетно-лицарського виразу його лиця... Ми почали кричати Україна... Україна... Ми хотіли бігти до міста, і мама ледве нас здержала. Але наша няня таки втекла з хати, і її не було дома цілий день. — Пізнім вечером прийшов додому тато вже з жовніром. Він радісно оповідав, що то сталося, як воно сталося і чому, але ми не багато слухали, і не багато з того розуміли, ми тільки приглядались його шапці, на якій була синьо-жовта стрічка. І кожде з нас надягало ту шапку на голову, ми тішились нею, бо вона була для нас Україною. Бо треба пам’ятати, що ми, тодіш ні діти, були дітьми відродження нації і держави. І тому не диво, що так багато молодих хлопців, що лиш покінчили 14 літ, голосились як добровольці, щоб боротись за Україну. — На другий ПОВСТАНЕЦЬ Він тихо ліг. Не хтів лягти, а ліг. Лицем у зем лю , край рова й дороги. На нього падав дощ , а мож е — сніг, На драну блю зу, на розпухлі ноги. На чорний чуб забіглий пес гарчав. Спинялись лю ди, коники, корови. А він лежав. Так, як і ліг, лежав. Безпомічний. Вже негрізний. Без крови. Взяли його. Чи ж можна так лежати Д о суду-віку, зем л ю обійнявши? Ту землю , що її не хтів віддати І взяв назавше. Взяли його — і понесли у ліс, Як стоптаний листок н есе дитина. І віддали землі. Він в зем л ю вріс: Зер н о з пожнив’я. З вічности хвилина. Бабай день була неділя. Били дзвони, повна церква людей. Сила народу на вулицях, всі сміялись, всі тішились, бо радості не було кінця. Коли ми вертались додому ми бачили вже великий синьо-жовтий прапор на ратуші і такий же великий на суді і пошті. На ринку стояла група жовнірів, до яких підходили жовніри інших національностей, вони складали зброю і відходили в сторону залізниці, щоб їхати додому, бо для них війна закінчилась. Ще один день залишився мені в пам’яті, а це день присяги гуцульського куреня... На ринку зібралось багато людей, бо всі знали, що гуцули приходять. На середині ринку стояло підвищення. Там чекала старшина. Нагло зі співом вмашерували гуцули. Вони були не в мундурах, а у своїх святочних одягах. те вражіння... годі описати. Всі вони були добровольці і прийшли складати присягу Україні. Старшина відби рала присягу. Але в моїй пам’яті залишився образ священика, який їхав попереду на коні. Він був в мундирі капеляна, а побіч нього на маленькім гуцулику їхав хлопчик може 12 чи 13 літ, це був син священика, він був у кожушку, але мав військову шапочку, а на ній синьо-жовта стрічка... Таких хвилин не забувається, і я щаслива, що це бачила і пам'ятаю і можу тепер своїм дітям і внукам оповісти про славний перший листопад у Галичині. І тому щороку ми святкуємо той день радости відродження української держави і клонимо голови перед усіма героями знаними і незнаними, що за неї боролись і за неї полягли. 4 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1975 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
