Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Софія Парфанович дороги (Закінчення) — Потім є зима. Ти її дуже до бре знаєш й оскільки я помітила, не любиш її, може навіть нена видиш. Добре собі нагадуєш нашу їзду минулої зими, коли нагло до роги покрилися льодом і на нього спав свіжий сніг. Ти ковзався, крутився, туркотів і ми обоє вми рали зі страху: помимо давлення на тормози ти ме міг задержатися і ковзався далі, а перед нами бу ли інші вози або рів. Ні, то було страшне! — Але там, у моїй країні ко жен любить зиму. І знаєш, чого вживають до руху? Гелікоптерів! Карусь заскреготів і застрибав із великого здивування. — Ні, ні, підожди, то не такі гелікоптери, що літають. Пам’ята єш, ти їх нераз бачив! Чи ти при глянувся, що в них для осідання є двоє лещат, такі легко вигнуті дошки. Отож — узимку в нас у- живають таких дощок. Ті, що сто ять на них, наче птахи злітають із гір та легко й м’яко ковзаються по снігу. О, яка то радість, яка насолода! Сніг пухкий, м’який, іскристий. Брилія'нтами сяє. А над ним синява й сонце. Не чуєш дороги, не відчуваєш нічого по над насолоду льоту. — А по дорогах їдуть такі гелі коптери, запряжені в коня, чи ко ні. На них спочиває колиска, ви мощена сіном. Ти зариєшся в сі но, обтулишся кожухом, овинеш- ся коцом, руки в хутряні рукави чи кишені. Санки біжуть легко, дзвінок дзвонить у коня на шиї, видзвонює зимовий ритм. І білий світ довкола, як казка. Правда, часом такий гелікоптер ковзається на боки, а то й перевернеться. Але небезпеки майже ніякої. Ви сиплешся до рову у сніг, як у ма мину перину. Тільки сміх і жарти. — Калат, калат, калат — так дзвінок, коли сани в їздять на подвір’я. Світельце блимає в хаті, хтось підходить до віконця, про тирає його долонею, прислонює нею очі й дивиться в ніч: гості заїхали на подвір’я! І зорі виси пались на небо, наче іскряний мак. — І діти мають такі саночки без мотора-коня: пару дощинок зби тих, наче скринка. А як то летить згори, неначе м’яч! І яка радість гнатися вниз по добре виїжджено му узбіччі! Земля крутиться, зем ля втікає, світ повен радости і личка дитячі цвітуть понад тим трояндами. Хоч на ногах часто татові чи мамині старі шкраби або таки позавивані вони шматами з мішків. Але їздити хочеться, навіть як немає саночок, на якійсь дош ці а то й на самих штанах. — О, зима, чудова, Карусь. А ще коли тебе чекає в хаті тепло і мама насипле тобі миску карто- пель, що парують запашно-смако вито. Ах, правда, ти таких радо щів не знаєш, вони не є в твоєму стилі. Але що вони пахнуть кра ще, як бензина чи олива, то на певне. Тепер я сміюся, але Карусь, ма буть, ображується, бо таки хоче звернути до ров'а. Та це йому не вдається і я примушую його таки держатися дороги. І далі сную свої спогади-думки. Карусь пере стає ображуватись і котиться рів но і тихо по гладкій дорозі. — Знаєш, раз була зима, як оце тепер і я була в горах. У нас, на Бойківщині — то такий стейт, розумієш. Карусь підстрибує на якихсь ямках, очевидно, розуміє мене. —■ Добре. Так отже я була в батька на святах. Там така самітна ха,та під лісом. Була. Не знаю, чи ще є, дімсік .мого батька. Бо він сам уже від років у землі. — І були свята, і шумів ліс «а Кичері і батько радів, що ми, діти, приїхали. Але в саме навечер’я приїхав селянин, щоб їхати до тяжко хворої жінки. Десь дале ко за горами. — Можеш собіі уявити, як мені хотілось їхати. Інколи й тут, коли ти хочеш їхати, скажімо, до Ді тройту, я довго збираюся вдома та міркую — їхати чи ні. Потім вирішую їхати і зачинаю спіши тися. Половину річей забуду, хви лююся й маю якесь погане перед чуття. Вкінці таки себе перебо рюю і сівши біля твого колеса, та ки пускаю мотор у рух. І коли виїздимо за браму, я кажу: — Но, Карусь, їдемо. Тепер ми вже в дорозіі, перед нами мандрів ка. Я і ти, ми забуваємо вагання й деяку тривогу, вибігаємо на гор- бовинні дороги і котимось у даль. І тоді я успокоююсь і сную свої думки й розмову з тобою. — Отже я .поїхала. Знаєш чим і як: дерев’яним возом, запряже ним ів одну худощаву конячку. Ти не бачив на своєму віці коней і іпевне дивуєшся, що це таке? То, Карусь, живий мотор, що їсть замість бензини траву й зерно і п’є воду, як зрештою й ти. Його не рухається ключем, тільки цмок- ненням і покликом: вйо! З того боку то більш досконалий мотор, рід транзістора. Тільки замість кришталів має він серце й леге ні -—■ теж два мотори. Така трици- ліндрівка, теж на чотирьох коле сах, що їх 'називають ногами. От же: дорога наша спершу бігла селом і хоч була вибоїста й каме ниста, але була. Однак швидко збочила в якийсь просмик між го рами і знаєш, як виглядала? То був потік! Колеса в’їздили на ка міння, зістрибували з них у воду, віз хитався й колисався і я дер жалася міцно драбини, бо бояла ся, що полечу мііж каміння й воду. Але чоловік сидів спокійно за своїм мотором, помахував батогом і тільки час від часу поцмокував НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1963 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
