Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
форми, як наприклад, у Насті Скоропадської, про яку казали, що це вона тримає булаву гетьманську — образ дуже символічний, бо в більш побутових і дещо прозаїчних (замість булави — макогон!) формах він зустрічається досить часто в україн ському побуті. Войовничий дух в українського жіноцтва не вмирає і в період Руїни та знаходить свій прояв у такі трагічні для України хвилини, як перед і після Полтави. Прикладом таких енергійних жінок є хоча б жінка гетьмана Орлика. Після явного переходу гетьмана Мазепи на шведський бік — Орликова, разом з жінками інших мазепинців опинилась у Прилуках. До них, як свідчать історичні документи, приїхав туди один з колишніх урядовців геть манської канцелярії, що перейшов на службу до росіян, щоб намовити присутніх там скоріше покинути Мазепу. Орликова не гаючись наказала схопити зрадника, замкнути його до в’язниці та відібрати всі папери. Ці папери рішуча жінка відправила з конем цього канцеляриста до Мазепи, вимагаючи від гетьмана розпорядження повісити зрадника. Лише щасливий випадок врятував йому життя. Назагал, жінки і доньки мазепинців з ге ройством подиву гідним, переносили тяжкі удари долі, які впали на них після полтавського погрому. Одні, як Орликова або Ганна з Мировичів-Забіла, до кінця життя несли тяжкий хрест еміграції. Ще гірше довелося терпіти тим з них, які лишилися в Україні. Не маючи змоги покарати мазепинців, які емігрували, російська влада мстила їх рідні. Багато жінок і матерів мазепинців повинні були спокутувати “зраду” своїх чоловіків і синів на далекій Півночі. Так було з Пелагією Мирович, жінкою переяславського полковника і матір’ю мазепинця Федора Мировича. 28 років провела вона у Тобольську. А коли нарешті дозволено було їй повернутися в Україну, то під страхом смерті заборонялось листуватися з сином. У Тобольську опинились теж, разом з донькою Уляною, Олена Мирович, донька мазепинця Івана Ломиківського. Інша Мирович — Марина, так і скінчила своє життя у Тобольську. Само собою зрозуміло, що всі ці жінки були зруйновані не тільки морально, але й матеріяльно. Навіть у вдови Обідовської москов ський уряд конфіскував маєтки як у “зменніці”. А вже на початку XIX століття саме ці представниці вперто трималися у своїх салонах української мови в той час, як чоловіки давно попереходили на мову ворога, навіть і в цьому випадку, крім властивого жінці консерватизму, ми маємо також і певний героїзм. Не можна сказати, що українська вдача знає виключно лишень тип такої мужньої чи навіть мужеської жінки. Теж “Слово о Полку” заховало нам зворушливо-жіночий, діяметрально протилеж ний образ Ярославни, цієї ідеальної жінки й дружини, що, як і належить справжній жінці, охороняє родинне гніздо, молиться за воїна- чоловіка та плаче “в Путівлі на забралі аркучи”. Шевченко дав трагічно-жалісний, принижений образ Катерини, символічний максимум жіночого прокляття — безпомічності, безвладності й фатальної “приреченості” своїй фізіології. Але традиція мужеського типу української жінки, типу, що ми називаємо основним типом, незважаючи на всі перипетії, нашої катастрофічної історії, тривав і триває, очевидно до наших часів. Ніхто не підраховував скільки жінок було в армії УНР за часів 1918-1920 pp., а кількість їх була значною. Скажуть, що це явище не є виключною власністю українського народу, що й інші народи мають Жанну д’Арк, королеву Лібушу, графиню Плятер. Але щодо нації української, впадають в око дві прикметні особливості. Коли в інших народів ця перевага елементів Мужчини у Жінки в ході історії зникає і блідне (згадаємо хоча б жінок-героїнь з германського епосу і порівняємо їх з типом середньовічної німецької жінки), коли у народу чеського “divce valka” залишилася лише цікавою історичною леґендою, коли взагалі такі, сказати б, матріярхально-амазонські явища залишаються епі зодами леґендарно-давніми, то у нас вони прояв ляються аж донині. “Коли ми об’єктивно, — писав Євген Мапанюк, — зважимо той контраст, що являє собою українська жінка поруч із українським мужчиною, то ми примушені будемо визнати не лише перевагу в основному жіночому українському типі елементів Мужчини над Жінкою, а й про щось більше дивного, про якесь сказати б взаємне переміщення цих елементів, про якусь тенденцію в національній нашій природі до втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі. Може в психо-сексуальних глибинах цієї анатомії треба шукати українським біосоціологам причини такої, а не іншої нашої історії... Я не можу повірити, що психічна загадка української нації розгадується дуже просто і ми взагалі є нацією жіночою”. Отож коли в інших народів героїчні чи мужні жінки лише трапляються, то у нас поява їх має якийсь систематичний, у всій неприродності своїй, майже природній характер. Крізь всю українську історію, крізь образи жінок, їх діянь тягнеться яскрава традиція мужньо- героїчної української жінки, традиція, що з’єднує собою київську княгиню Ольгу з мужніми постатями жінок нашого часу і яка закладає легітимну основу історичної ролі української жінки як суб’єкта історичного творення. Людмила Смоляр 4 НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 2000 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
