Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“Українська жінка, — зазначається в статті, — має несподівано оригінальний, різко відмінний в порів нянні з жінками інших націй — характер. Якщо майже в усіх народів мітотворчість персоніфікує такий суто-мужеський прояв, як війну, в постаті мужчини Марса, Ареса, Вотана і т. д., то тільки наша староруська поетична думка “елліністично” втілює образ війни в постаті тієї Діви-Обиди зі “Слово о полку”, що “встала в силах Дажбога внука і воплескала лебединими крильми”. Отже на світанку свого історичного життя національна психіка українська виявила досить оригінальне розуміння війни, яке дуже часто з’ясовується нам в епізодах дальшого ходу історії України. “Українка, як мало котра жінка в Европі, — засвідчував Юрій Липа (Українська жінка // Жінка. — 1938. — Ч. 7-8), — була зв’язана із військом і військовістю. Послухаємо колядку, говориться в ній про вдову, що мала вона три доньки і посилала іх на війну. Дві відмовилися, бо не вміли коня осідлати, а “на ньому та й поїхати”. Зате третя, волинянка, відповіла: “Моя матінко-голубонько, Я на війноньку та й поїду; Я вмію коня осідлати, А на ньому та й поїхати!" Потім коня осідлала і “Наперед війська виїхала, Ой виїхала ще й викрикнула, Шабелькою вимахнула". (О. Пчілка. Українські колядки) Українка, що йде в похід — це символ історичного факту участи українки у війнах. Найдавніші відомості подають інформацію уже про існування войовничих амазонок на рівнинах між Доном і Дніпром. Отже єдиний європейський міт про жінок-воїнів якраз зв’язаний з українками. До характеристики ролі жінки за часів Великого Києва слід згадати княгиню Ольгу, яка проводила успішні походи. Взагалі її постать, навіть у порівнянні з таким чоловіком як князь Олег, робить значно більше мужеське враження. А далі в нашій історії йде ціла ґалерія такого “Ольгового” типу жінок, яких Євген Мала- нюк називає “мужчинами в жіночій статі”. Постійні війни, напади диких кочовиків, безправність в межах Речі Посполитої — все це ставило, ще задовго до Хмельниччини українську жінку в таке становище, що вона часом зі зброєю в руках по винна була боронити свою родину від чужих напас ників. Це повне небезпек життя сприяло вироб ленню того войовничого типу української жінки, який широко зафіксований українською народною поезією. Найбільше показали українки свої воєнні здібності в часах “вогня і меча”, в ХУІ-ХУІІ ст. Як пише в своїй розвідці Мірза-Авакянц (Українська жінка в ХУІІІ ст. — Полтава, 1927); “тип жінки войовника, української амазонки ХУІ-ХУІІ ст. був значно поширений не тільки серед аристократок, але й дрібної шляхти з тією різницею, що маґнатки проводили свої експансії в широкому маштабі, а звичайні шляхтянки задовольнялися найближчими околицями”. Історик Антоній Роллє в монографії “Українські жінки” про жінку литовсько-козацької доби пише з подивом: “Не раз жінка виряджалась разом з чоловіком розвідати про ворога, брала участь в походах, сама командувала наїздами, що не раз кінчалися кривавими бійками, уміла стрі ляти, спритно скочити на коня, без утоми і відпо чинку робила деякі переїзди, була дійсно загар тована в боях”. Цілу ґалерію таких жінок виводить у своїх прекрасних нарисах історик Орест Левицький. Взяти хоча би таку Ганну Борзобогату-Красенську, що самовладно управляла маєтками луцької єпис копи, вела безліч судових процесів і постійно нападала на сусідів. Вона легковажила всі розпо рядки влади і навіть короля Стефанія Баторія. Раз з наказу короля проти свавільної жінки піднялася шляхта з цілого Волинського воєводства. Але Борзобогата не злякалася цього. Одягнена в пан цир, на чолі своїх гайдуків зустріла вона шля хетське військо стрілами з гармат й розбила його до тла 11 серпня 1582 року під Красним. А ось не менш войовнича постать — княгиня Софія Ружинська. У 1608 році вона, керуючи власним військовим відділом з 6000 піших і кінних вояків, під звуки оркестри з розгорнутими прапорами, штурмувала замок свого ворога князя Корецького у Черемші на Волині. Штурм удався і переможниця казала своїм воякам зруйнувати замок і спалити містечко. Революційна атмосфера Хмельниччини ще більше сприяла появі таких войовничих жінок. Се ред козацького суспільства, яке заступило шляхту, бачимо гідних наступниць Борзобогатої і Ружин- ської. Та з тою різницею, що коли в “подвигах” цих останніх першу ролю відігравали моменти осо бисто-авантюристичні, в добі Хмельниччини вони мають вищий мотив — національно-патріотичний. Українська жінка бачить своє призначення у тому, щоб заступити своїх братів, які упадають чи опи нилися в тяжких обставинах, а може в шаленому вирі боротьби шляхетно загинути, як жертва, чи як боєць. Це вже згадана нами сотничиха Олена (Мар’яна) Зависна, Паліїха, що заступила своїх чоловіків, командуючи військом і керуючи полко вими територіями. Ці мужеські прикмети україн ської жінки приймали іноді курйозні, анектодичні “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 2000 З
Page load link
Go to Top