Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
гетьмани наказали генеральний штурм. Один з них Лянцкоронський наказав кінноті позлазити з коней і лізти на скелю, пославши туди навіть візників та слуг. “Довго і марно працювали поляки, — описує цю подію історик, — козаки сипали на них кулями, немов градом, польські вояки падали з валів. Буша стояла непорушна. Чарнецький спостеріг, що зі ставу, який закривав місто з одного боку, можна спустити воду, зробити греблю і вода у ставі впаде, і тоді, коли козаки змушені були з усіх боків стримувати ворожий наступ, польська кіннота злізла з коней, перейшла пішки став та кинулась на одну з веж. Козаки довго боронили це місце, чимало жовнірів перебили, але ж до поляків щогодини при ходила свіжа сила; їм, зрештою вдалося проломити в одному місці мур і вдертися до середини міста... Українці, щоб не піддаватися ворогам, почали палити властні хати і вбивати один одного. Коли упав у битві керівник оборони Гречка, а з ним бушанський сотник Зависний — у лавах оборонців виникло занепокоєння. У цю критичну хвилину сталося несподіване — керівництво залогою взяла на себе дружина Зависного Олена (Мар’яна). Опір оборонців став ще сильнішим. Битва затяглася... Напасники, однак, мали на своєму боці значні переваги і прорвалися на територію фортеці. Коли для оборони було вже використано всі можливості, жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом та зі словами “Після любого чоловіка не хочу я лишатися на поталу жовнірам” — підпалила бочку. Приклад відважної сотникової заохочував інших жінок, матері кидали в огонь та криниці власних дітей. До печери недалеко від міста встигли сховатися 70 жінок, але деякі з них загубили хусточки. По тих хусточках ворог дові дався про їх сховище і запропонував жінкам зда тися. Але завзяте жіноцтво відповіло на цю про позицію стріляниною. Не бажаючи натрапити на вірну смерть, штурмуючи печеру, поляки спряму вали туди течію потоку, що був поблизу та зато пили печеру. Усі жінки потонули, ані одна не під далася ворогам. По завершенню бою коронний гетьман Станіслав Потоцький видав універсал, сповіщаючи населення Поділля про кари, яких завдано Буші і які чекають усіх на випадок непокори. Подоляни ж, як повідомляв тогочасний польський хроніст, не злякалися погроз Потоцького і “готувались діяти за прикладом Буші”. Вважали, що краще загинути з честю у боротьбі, ніж покоритися чужинцям, воро гам і піти в ту під’яремщину, яку магнати й шляхта знову несли на Україну. Пізніше польські історики- гуманісти засуджували криваві дії польського війська в Буші, уже взятій, подоланій. “Ми, — писав один із них, — не можемо без сорому згадувати про те, що 16 тисяч людей, які залиши лися в Буші живими після бою, польське військо вирізувало, нікого не милуючи”. Більше трьох століть пройшло від днів славетної оборони Буші. Час не малий, але від ХУІ- ХУІІ століть деякі пам’ятки тут збереглися: стоїть одна з башт фортеці, є також фортечні погреби (сховища), підземні ходи. Ніхто в Буші не пам’ятає імені сотника Зависного, але є переказ, який нам подав Іван Родаченко (У славнозвісній Буші // Народна творчість та етнографія. — 1969. — No 1), що дружину його звали Мар’яною (а не Оленою, як це вказується в Енциклопедії Українознавства). Цій жінці — людині незвичайного героїчного характеру з давніх-давен виявляли тут, у Буші, особливу шану. Ті оборонці Буші, які змогли врятувати своє життя, поховали Олену (Мар’яну) Зависну з її донькою в одній могилі недалеко від фортечного дворища і поставили над нею хрест з пам’ятним написом. Все це збереглося, не загубилося й до нині.' Десь на початку минулого століття те дво рище і земля навколо нього почали заселятися. Могила Олени (Мар’яни) Зависної була довгий час на садибі місцевих мешканців Дембовських, догля далася вчителькою Бушанської школи Любов’ю Домбовською-Бортник та подружжям Барибанів. Ось така героїчна миттєвість, епізод з історії про надзвичайну жінку — Олену (Мар’яну) Зависну. Однак для нас важливим є не лише відтворення сторінок нашої історії, але й пошук відповіді на питання: Чи була постать героїні Зависної винятком, чи це типовий традиційний образ української жінки в нашій культурі? Проблема наявності або відсутності тради ції для культури нації сама по собі значно важ ливіша, аніж здається на перший погляд. Традиція — це можливість входження в історію. Тільки через ту чи іншу традицію (її наявність, або від сутність) можна вписатися в історичний період, знайти своє місце, а отже леґітимізуватися. Не знання, або позбавлення якої-небудь групи, в даному випадку жінок, права на традицію та її знання, віднімає у них легітимні можливості на визначення свого реального місця в історичному творенні культурних цінностей нації. “Жінка-воїн, жінка-богатирка” — це уні кальне явище в український культурі, можливо, вперше було зафіксоване в статті В. К-Ш “Мапо- русская паленица”, надрукованій в “Киевской старине” (1887. — No 9). “Не знаю як кому, — пише автор статті, — а мені в козацьких наших піснях відчувається відгомін київських билин про жінок- воїнів — типі дуже звичному в нашій народній творчості”. Звичність в нашій культурі героїчного типу жінки підтверджує і Євген Мапанюк у своїй статті “Жіноча мужність” (Нова хата. — 1931. — Ч. 12) 2 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 2000 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
