Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
жинника і з криком ’’Мамо!” кинулося до неї. Жінка не встигла навіть здивуватися, чому хлоп’я назвало її мамою. Мерщій підхопила хлопчика на руки, і той так міцно припав до її грудей, що вона ясно почула биття маленького сполоханого серця. — Де ви його знайшли? — оглянулась жінка на дружинників. — У центральній залі, біля телефонної будки. Ніяк не хотів іти з нами, все казав, що зараз прийде мама. — А яка ж твоя мама? — спитався другий дружинник. — Та ось же вона! — і хлопчик ще тісніше притулився до жінки. — Бабуся ж розказувала, що мама — лікарка, в білому халаті, і незабаром приїде із санітарним поїздом... А тоді бабуся померла, а тьотя Фрося сказала, ходімо, Павлику, на вокзал, маму зустрічати. Стій, каже, отут коло будки, мама з поїзда вийде і тебе побачить... — Тут хлопчик зиркнув на жінку. — А чому тебе так довго не було? Я плакав-плакав... Жінка сховала своє лице в його сорочині. Не можна було мовчати, треба було щось одказати влад. — Я ж лікарка, Павлику, діток доглядаю, Бачиш, скільки їх тут у мене? Ось іще одного привели. Ти стій тут коло мене, бо я тепер зайнята, а потім підем з тобою у вагон. — А ти більше нікуди не підеш? — Ні, ні, не бійся. Мені од вагона не можна відхо дити. Я тут чергую. Магічне слово ’’чергую” заспокоїло хлопчика, і він став коло жінки, вхопившись рученям за полу її халата. Коли жінки заводила дітей до вагона, він і собі видря пувався за нею, не випускаючи з рук халат. Розмістивши дітвору, жінка підвела Павлика до свого місця в кутку вагона. — Отут будемо з тобою ночувати. Сідай, ось тобі хліб з цукром, а я зараз прийду. — Ні, ні, я з тобою, я не хочу тут бути сам! Довелося знову зводити Павлика по приступках із вагона. Він уже насилу тримався на ногах, одначе не відступав ні на крок від ’’своєї мами”. Жінка внесла напівсонного хлопчика у вагон і поклала на полицю. Сама теж прилягла поруч, чекаючи своєї змінниці, що трохи припізнилась. Була змучена, як ніколи, і вся наче побита. Боліли руки, ноги, раз-у-раз пересихало в роті. Голова усе важчала і щільніше притулялася до лави. Як би хоч не заснути! Потихеньку встала. Сонний хлопчик ворухнувся був, але не прокинувся. Вона гірко зідхнула. Що діяти з оцим дитям? Воно ж, видно, матері не пам’ятає, а тільки наслухалося од бабусі, що мама — лікарка, і в ’’білому халаті”. Тепер він певен, що це так і є. Страшно подумати, як побиватиметься хлопчик, коли його забиратимуть у колектор2! Знайти і знову втратити матір! Це вже занадто для нещасної дитини... Жінка похитнулася від дружнього поштовху своєї змінниці. — Та що це з тобою? Ти мов з хреста знята! — Нездужаю щось. А тут іще отака морока... Жінка розповіла про історію з Павликом. — Матір у мені признав. Це завтра, як проснеться, а мене нема — то буде веремія! — Та ми вже якось його забавим. Скажемо, що ти в контору пішла... — А це ідея! Справді! Піду в контору, попрошу оформити документи, що я його мати — вони тільки раді будуть! — та й заберу Павлика до себе! — Тобі вдома тільки зайвого рота й бракувало... — То пусте! Проживемо якось... Ти б тільки бачила, як він до мене тулився! — А чого ти червона така? І руки горять! Та в тебе температура! — Минеться... Поїду зараз додому... А вранці оформлю... — Ти ж ледве на ногах стоїш, чи втрапиш отака додому пізньої пори? — Ніби мені це вперше! А ти дивись, якщо завтра з колектора приїдуть, Павлика не віддавай, скажи, що за ним мати прийде. Змінниця тільки головою похитала. Хвора зовсім... Хоч би де по дорозі не впала... Наступного ранку й справді почалася веремія. Ма ленький Павлик, увесь заплаканий, бігав біля самотнього вагона на далекій колії і кричав: — Де моя мама? Де моя мама? Його уговтували, умовляли, втішали. Все було марно. Дитяче сердечко вже відчуло біду. — Де моя мама? Де моя мама?.. А ’’його мама” лежала недалеко звідси, у тифозному відділі міської лікарні. Харків, 1933-1991. 1. Дружинник — охоронець правопорядку. 2. Колектор — установа, де тимчасово перебували безпритульні. Інна Христенко — поетеса, прозаїк. Народилася 14 серпня 1919 року в Полтаві в сім’ї учителя. В 1941 році закінчила Харківський університет, працювала вчителем середньої школи. Нагороджена медаллю. Пише для дітей. Автор повісті ’’Настуся" (1959), яка вийшла також польською і російською мовами, збірки оповідань "Миколина перемога” (1960), "Славкові канікули" (1970), "Про Андрійка, сонечко та вільний вітер" (1984), повісті та оповідань для дорослих "Цвіте терен” (1979), "Місяцю-князю". Інна Христенко — член Спілки письменників СРСР і Спілки письменників України. Приятелювала з Борисом Антоненком-Цавидовичем та Григором Тютюнником, про якого надрукувала спогади в журналі "Прапор” ("Березіль”). Твори Г. Тютюнника, за словами письменниці, були настільною книгою в її харківському помешканні поруч із творами Т. Шевченка. І. Христенко часто виступала з Володимиром Яворівським на творчих зустрічах з читачами. В даний час проживає в Гольцмадені, Німеччина. 12 НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
