Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
полиці, поближче до спокусливої свічки. Жінка саме збиралася замикати двері, коли знадвору почувся голосний плач. Це міліціонер приніс іще одне мале простоволосе дівча. — Ну, куди я її подіну? — забідкалась жінка. — Тут уже й голці ніде впасти. Я вагон замикаю! Проте білоголове дівча жінка таки прийняла, втерла зарюмсане личко, пригладила скуйовджені кучері і посадила в куточку крайнього купе — то було місце чергового у вагоні. Вкладаючи та зацитькуючи маля, незчулась, як у вагоні запала пітьма. Бісові хлопці! Таки поцупили свічку! Тепер і сиди в темряві до ранку. Ну, та хіба це вперше? А що красти у вагоні більше було нічого, то ніч, дасть Бог, мине без дальших пригод. Хіба хто заплаче або вигукне щось уві сні, або сусіда штовхне сусіду, що спросоння поклав на нього ноги, та й знов заляже густа, давка тиша. Жінка пройшлася з кінця в кінець по вагону, комусь підвела звішену з лави руку, когось прикрила шматиною, що зсунулася додолу. Потомлені, перемучені діти спали камінним сном. Навіть ті халамидники на третій полиці, поділивши вкрадену свічку, затихли. Жінка знову огля нула ряди непорушних тіл і скорботно похитала го ловою: не одно і не двоє з них затихне до ранку навіки... Повернувшись на своє місце до дівчинки, що спала, якось хрипко й нерівно дихаючи і розкинувшись на всю лаву, жінка присіла скраєчку, притулила голову до стіни та й собі закуняла. Сон її був сторожкий, неспокійний. Якась клітинка у підсвідомості була на варті й тримала в напрузі стомлене тіло. Часом жінка розплющувала очі, позирала на вікна — вони були темні — та й знову поринала в легку дрімоту. Аж ось нарешті посвітлішали вікна, морок хутенько утік під лави. Заворушилися діти, то один, то другий просився ’’надвір”. Жінка одімкнула двері вагона і стала на нижню приступку, глибоко вдихаючи свіже ранкове повітря. Пасла очима дітлахів, щоб не розбігались да леко, та вони й так тулилися до вагона, адже знали: ось-ось прибудуть санітари, загуркотять алюмінієвою тарою і почнеться невимовно-хвилююча церемонія — роздача ранкової хлібної пайки. Поки санітари складали свої скриньки коло вагона, де стояла жінка, уся дітвора, що здатна була рухатись, виповзла надвір і вмостилася просто на землі живим настороженим ланцюжком. Жінка скинула очима — своєї малої білоголової сусідки там не угледіла. Мабуть, спить ще десь у куточку міцним сном. Звичним рухом жінка підсунула найближчу скриньку. Вона добре знала, що там всередині, як знали це й діти, чиї розширені, некліпаючі очі вмить прикипіли до скриньки. Жінка опустила руку, вийняла з неї шматочок чорного, глевкого, посиланого цукром хліба і простягла найближчій дитині. Дитина обома руками схопила свою пайку, і в цю ж мить очі інших перекинулись на новий шматочок в руці жінки. Ніхто не штовхався, не ліз без черги, не одпихав інших. Здавалось, уся життєва снага цих обтягнутих шкірою скелетиків зосередилась в їхніх невситимих, смертельно-голодних очах. Дивитись, дивитись і знову дивитись, як спритна жіноча рука добуває зі скриньки шматочок чорного хліба — цей справдешній і неза перечний символ життя. Ті, що мали вже свою пайку, відразу втрачали інте рес до всього навколо. Вони мовчки жували, смоктали, пересовували в роті розм’яклу жуйку, кінчиком язика перевіряли усі куточки рота, а, проковтнувши усе до крихти, облизували губи, обсмоктували пальці, вишу кували у своїх лахах і навіть на землі кожну крупинку цукру. І тільки одного разу цю ритуальну побожну тишу порушив відчайдушний дитячий крик. Малюк років двох, тримаючи у жмені одержану пайку, не зводив очей з руки жінки і пронизливо верещав. Жінка розгублено блимнула, повернула долоню і все зрозуміла: до її вказівного пальця пристала глевка чорна крихта. Жінка обережно зняла крихту, малюк ухопив її і відразу замовк. А жінка і далі хутко та вправно вгамовувала перший голод тих, кому пощастило пережити минулу ніч. Тут таки, поруч, так само хутко і вправно поралися коло своєї роботи і санітари. Вони мали справу з тими, іншими, кому цієї ночі пережити не пощастило. Мовчки, швидко й заклопотано санітари зносили легенькі напів голі трупики і складали їх на землі акуратними шта белями. Часом бувало й так, що хтось із ’’померлих” засовається на чиїхсь гострих кістках і підніме голову. Тоді санітар спокійнісінько озветься: — А, ти живий! Ну, то йди сюди! І одним легким рухом піднявши дитину з її смертної постелі, пересаджував на протилежний бік, до живих дітей, ще й простягав ’’воскреслому” його законну пайку чорного хліба. І жінці треба було звикати до того щоденного пере творення живих істот на мертвих і навпаки, треба було витримувати голодний блиск дитячих очей та низько схилені голівки на тонких шиях. Коли ж відчувала, що сили ось-ось не стане, гладила раптом чиюсь нечесану і немиту, русяву або чорняву куделю. Реакції, як пра вило, не було ніякої — діти дійшли вже до крайньої межі отупіння, за якою, здавалось, зникали всі людські почуття. Роздача пайок закінчилась. Тепер і жінка могла взяти собі кусник чорного хліба. Жуючи, вона чекала, поки санітари вийдуть із вагона, покінчивши свою моторошну справу. Ось легко сплигнув на землю останній із них — і тут хліб вислизнув жінці із рук. Санітар тримав закоцюрблене тільце малої дівчинки, що звечора заснула була на лаві чергового. Перед роздачею жінка не хотіла будити дитини — нехай виспиться. От і виспалося. Треба було звикнути і до цього. Була ще вчора маленька заплакана дівчинка з ясними кучерями. А тепер її вже немає. Хто її мати? Звідки потрапила дитина на вокзал? Невідомо. Нічого невідомо. Крихітне людське життя кануло в непам’ять. І не треба про це думати, та й ніколи думати, бо вже наближаються двоє міліціонерів із хлоп’ям років трьох, досить охайно вдягненим, взутим у стоптані, але ще цілі сандалики. Видно, міська, тутешня дитина... Угледівши жінку в білому халаті, хлоп’я вирвалося з рук дру 11 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1997
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
