Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
’’пивницю”. Краще казати ’’сутерени”, ’’підземелля”... Пам’ять моя не затримала інших питань та відпо відей, але ’’сутерени” надто вже звучало по-французь- ки і добре запам’ятались. Інший студент запитав Тимченка, чи той радив би йому перекладати "Івана” Мачтета. — А хіба ж Мачтет зветься Іван? — усміхнувся Тимченко. — Ні! Це у Мачтета є оповідання "Іван”. — Ну звичайно! "Івана” Мачтетового, — трохи натиснув і протягнув останнє слово Тимченко, — перекладати раджу! Мачтет бо ж волиняк, отже й сюжети його оповідань близькі нам. З незнайомих мені членів нашого гуртка були Марія Тимченко й пані Кононенко. Ця остання весь час мовчки сиділа, а біля її крісла так само тихенько стояла її донька, дівчинка років восьми. Марія Тим ченко привертала увагу своїм немов закам’янілим виразом вищости. Здавалось, ніби вона ось тільки що зійшла з Олімпу, де була на нараді в небожителів і тому ми для неї являємо лише нижчу породу істот... Скоро нас, жінок, запросили до їдальні, де був приготований чай і тут вже почалися розмови про наші гурткові справи. Мова йшла про те, що треба припасувати вибір книжок до ступеня розвитку май бутніх сільських читачів; що від нас ніхто не чекає творів справжніх літературних критиків, а рецензії наші повинні бути якнайпростіші. З бічних дверей до їдальні увійшла нова особа: мініятюрна жіноча постать у домашньому капоті. Зробивши легкий загальний поклін, вона сіла біля Марії Тимченко і зараз же почала про щось з нею говорити. Хмарка сивуватого волосся над чолом, хмарка Газового шарфа на шиї — і темні, серйозні очі. — Пані Мельник-Антонович! — шепнула мені одна з сусідок. Пані Мельник!.. Зараз же мені пригадалися писані нею в ’’Кієвской Старінє” нариси про Поділля. Мені на думку не спадало, що їх писала жінка, а не мужчина. Така жіноча тендітність — і такий твердий чоловічий погляд... Шкода мені було, що вона не є членом нашого гуртка! Пригадую ще збори в Одарки Романової. Це була немолода вже жінка. Зовсім молоде й свіже обличчя, гарні темні очі, лагідна усмішка — і пишне, по моді зачесане, сиве, зовсім біле, волосся робили незви чайне, дуже приємне враження. Мешкала вона на Обсерваторній вулиці, де в неї була невеличка бібліотека, з якої вона жила. Пригадую, що коли ми прийшли, то в помешканні було зовсім темно: освіт лена була лише невеличка їдальня, де й приймала нас Романова. Проходячи крізь більшу, темну кімна ту, ми бачили високі шафи з книжками, злегка освітлені крізь вікна косим світлом вуличних ліхтарів. Найчастіше збиралися ми, здається, у Чикаленків. Я досить часто бувала у них, так що і сходини наші, і звичайні мої візити в пам’яті моїй якось переміша лися. Манера триматися була в усіх Чикаленків така проста, щира, що я мимоволі почувала себе у них як в рідній хаті. З гурткових розмов, ведених на сходинах у них, пригадую лише дебати з приводу ’’Артільного батька” Левицького. Довідавшись про жіночий гурток, він запропонував комусь із старших членів, що прочитає нам свою лекцію про артілі. Марія Чикаленко, яка знала Левицького ще з Харківських студентських часів, рішуче виступила проти цього. Дехто з наших був за те, щоб послухати цю лекцію, але Марія Чикаленко категорично про тестувала, вважаючи її непотрібною. Правда, що можна було б цю лекцію і послухати; це не значило б що ми після лекції мусимо обов’язково згуртуватися в артіль і прийняти статут, складений Левицьким. Але рішучий протест М. Чикаленко, такої завжди витриманої й зрівноваженої, змусив нас думати, що причини її опозиції базувалися на чомусь більшому, ніж про це голосно говорилося, і ми врешті приєдна лися до неї. І справді: чи Левицький не зрозумів, що гурток наш базувався на ідейних підвалинах, а не на про фесійно-виробничих та економічних, як його артілі, чи, може, тут грав ролю мотив самореклями — не знаю. Так чи інакше, лекція "Артільного батька” не відбулася, бо сторона Марії Чикаленко перемогла. Ще мені пригадуються, але дуже неясно, сходи ни, здається, у Лівицьких. В пам’яті залишилися тіль ки деякі зорові враження: довга кімната студентсько го типу, два ліжка попід стінами, між ними під вікном стіл і два стільці, на яких сиділи дві жінки; в однієї з них були явні ознаки Базедової хороби. Решта нас, 4-5 жінок, примістилися на стільцях коло входу. У Романової обговорювали способи роздобувати гроші на книгозбірні і майбутню нашу льотерію. Між іншим, розмова перейшла з суто гурткових питань на літературні теми й на релігійно-філософські диспути. На сходинах у нас ішли розмови, головним чином, про літературу для села. Ставились питання: чи обмежуватися тільки творами Куліша, Нечуя-Левиць- кого, Франка, Костомарова ("Чернігівка”), Коцюбин ського, Гоголя й інших подібних письменників, чи давати й Стефаника та інших галицько-буковинських письменників з їхніми малозрозумілими для наших селян провінціялізмами. Знову ж таки: чи давати тільки українських письменників, чи й російських, взявши, наприклад, книжки Толстовського видання "Посреднік” ("Много ли человеку земли нужно”, Тде любовь, там и Бог”, ”Бог правду видит, да не скоро скажет” і т. д.)? З поетів ми схилялися переважно до Шевченка, Руданського, Глібова до поетів старшої генерації, як найбільш зрозумилих для селян. ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1995 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
