Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
Це були кращі молоді роки нашого життя, коли скла дається людська особистість, коли формується мо ральний бік характеру й світогляд. Ми їздили в полі технікум на лекції Сергія Булгакова по політичній економії та любили в ’’Літературно-артистичному товаристві” слухати філософа-мораліста Н. А. Бер- дяєва й диспути з участю Бердяєва, Ратнера, Ертеля, Водовозова, батька й сина Лучицьких та інших. Ми жадібно втягали в себе все, що чули нового, цікавого й незвичайного. Ми з хвилюванням переживали думки й висловлювання авторитетних людей, бо ще мали звичку мислити категоріями, винесеними з середніх шкіл, і нові свіжі питання нас часто бенте жили. Поруч з тим, особливо гостро відчували ми велику потребу вдосконалити наші знання рідної мови, рідної літератури й історії. Ми не захоплювались феміністичними гаслами. Ідеї жіночої емансипації здавались нам цілком при родними, але суфражистські течії європейського жі ноцтва (з їх іноді нестриманими політичними вибри ками) нам не імпонували. Ми вступили в ’’Жіночу Громаду” з бажанням хоч чимсь бути корисними українському жіноцтву, грома дянству, як це буде потрібне. Думаю, що ініціятором справи з книгозбірнями для села була не Марія Степаненко, а її чоловік, завідувач книгарні ’’Кієвской Старіни”. Пригадую одне з наших перших зібрань, що відбувалося у М. Степаненко і дали мені привід так думати. Прийшло нас небагато: троє дівчат (Галя Чикаленко, Галя Лисенко і я) та ще хтось зі старших жінок. Марія Степаненко, не маючи нікого до помочі, вкладала дітей спати, а її чоловік сів з нами до столу і почав ділову розмову. Діти, двоє маленьких хлопчиків, капризували, не хотіли лягати, і Марія ніяк не могла дати собі раду з ними. Мала вона вигляд стомлений і якийсь ніби занедбаний. Поки вона заколисувала на руках одного, я тихенько взяла другого і почала його присипляти, прислухаючись до розмов за столом. Діти скоро поснули і ми понесли їх сходами на антресолі, що були тут же над книгарнею і де містилася спальня. Коли ми повернулися, була якраз розмова про книгозбірні й про рецензії на вибрані й прочитані нами книжки для оцінки їх придатности для книго збірень. Пам’ятаю, що ми висловили наші побою вання, щодо писання рецензій. Адже ж ми звикли писати тільки російською мовою! ’’Вчіться! Нама гайтесь, пишіть переклади для вправ! — настоював Степаненко. — Нехай кожна з вас візьме собі щось недовге й нетрудне для перекладу! Це для вас найліпша нагода висловлювати думки своєю ж таки мовою!” Крім того, Степаненко порадив нам звертатися, в разі потреби, до філолога Тимченка, що займався тоді впорядкуванням українського словника, зібра ного ’’Старою Громадою". На прощання Степаненко сказав нам: ’’Тільки, дівчатка, не дуже галасуйте про свій гурток! Ми, українці, можемо сказати про себе те саме, що Герцен казав колись про російську інтелігенцію: "Майже всі наші мрії закінчувалися Сибіром або стратою і майже ніколи не перемогою”, отож не забувайте про це! Увійти в контакт з філологом Тимченком не було для нас трудно, бо він був чоловіком Марії Кістя- ківської, члена нашого гуртка з його початку. І все таки... Як до нього звертатися?.. Тимченко був дуже здібний і наполегливий у праці. Самоуком він здав іспити за 8 кляс гімназії і вступив до університету, маючи вже понад двадцять п’ять років. Брат мій Данило, що був тоді на перед- останьому курсі історико-філологічного факультету і добре знав Тимченка, казав мені, що проф. Перетц так про нього висловився: ”Що ж, як він скінчить у тридцять років університет, матиме магістра у трид цять п’ять років, а в сорок — ступінь доктора, то це зовсім не погано!” Все таки довелося рішитися, і в один з днів, призначених для зібрання, ми зійшлися у Кистя- ківської-Тимченко. Вона була родичкою проф. Воло димира Антоновича і тому подружжя Тимченків жило в його помешканні, в невеличкому будинку на розі вулиць Жилянської й Кузнечної. Коли ми (тобто Галя Чикаленко, Галя Лисенко і я) увійшли до сальону Антоновича, то там уже зібралося чимало народу. Крім нашого жіночого гурт ка було ще й декілька чоловіків, крім Тимченка: сту- дент-медик Мережвінський і два-три молодих сту денти, що прийшли, очевидно, в-такій самій справі, як і ми. Один з них ставив Тимченкові питання, а той докторальним тоном, з постійною легкою усмішкою, відповідав. Обличчя Тимченка, з пишними козаць кими вусами, дуже відповідало прозвищу, яке дали йому студенти — ’’Котик”. Так і здавалося, що він зараз лагідно замуркає. Головне, на що натискав Тимченко, було уни кання москалізмів. — Ми так звикли до московської мови, — казав він, — що не помічаємо, як українські слова пере міщуємо з московськими і цілком губимось, коли нам треба сказати якесь ужиткове слово не по-ро- сійськи. — А як, будь ласка, сказати по-нашому ”кор- рідор”? — спитав студент. — Та "коррідор” і не московське слово. А треба казати ’’коррітар”. — А може просто ’’перехід”? — зауважив хтось. — Ні! Не той буде сенс! ’’Коррітар” — вірніще! — А от, як сказати "подвал”? Може, ’’льох”? — Знову ж сенс не той. В льохах у нас тримають городину й інші запаси. Це буде нагадувати галицьку 10 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
