Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
’’пивницю”. Краще казати ’’сутерени”, ’’підземелля”... Пам’ять моя не затримала інших питань та відпо відей, але ’’сутерени” надто вже звучало по-французь- ки і добре запам’ятались. Інший студент запитав Тимченка, чи той радив би йому перекладати "Івана” Мачтета. — А хіба ж Мачтет зветься Іван? — усміхнувся Тимченко. — Ні! Це у Мачтета є оповідання "Іван”. — Ну звичайно! "Івана” Мачтетового, — трохи натиснув і протягнув останнє слово Тимченко, — перекладати раджу! Мачтет бо ж волиняк, отже й сюжети його оповідань близькі нам. З незнайомих мені членів нашого гуртка були Марія Тимченко й пані Кононенко. Ця остання весь час мовчки сиділа, а біля її крісла так само тихенько стояла її донька, дівчинка років восьми. Марія Тим ченко привертала увагу своїм немов закам’янілим виразом вищости. Здавалось, ніби вона ось тільки що зійшла з Олімпу, де була на нараді в небожителів і тому ми для неї являємо лише нижчу породу істот... Скоро нас, жінок, запросили до їдальні, де був приготований чай і тут вже почалися розмови про наші гурткові справи. Мова йшла про те, що треба припасувати вибір книжок до ступеня розвитку май бутніх сільських читачів; що від нас ніхто не чекає творів справжніх літературних критиків, а рецензії наші повинні бути якнайпростіші. З бічних дверей до їдальні увійшла нова особа: мініятюрна жіноча постать у домашньому капоті. Зробивши легкий загальний поклін, вона сіла біля Марії Тимченко і зараз же почала про щось з нею говорити. Хмарка сивуватого волосся над чолом, хмарка Газового шарфа на шиї — і темні, серйозні очі. — Пані Мельник-Антонович! — шепнула мені одна з сусідок. Пані Мельник!.. Зараз же мені пригадалися писані нею в ’’Кієвской Старінє” нариси про Поділля. Мені на думку не спадало, що їх писала жінка, а не мужчина. Така жіноча тендітність — і такий твердий чоловічий погляд... Шкода мені було, що вона не є членом нашого гуртка! Пригадую ще збори в Одарки Романової. Це була немолода вже жінка. Зовсім молоде й свіже обличчя, гарні темні очі, лагідна усмішка — і пишне, по моді зачесане, сиве, зовсім біле, волосся робили незви чайне, дуже приємне враження. Мешкала вона на Обсерваторній вулиці, де в неї була невеличка бібліотека, з якої вона жила. Пригадую, що коли ми прийшли, то в помешканні було зовсім темно: освіт лена була лише невеличка їдальня, де й приймала нас Романова. Проходячи крізь більшу, темну кімна ту, ми бачили високі шафи з книжками, злегка освітлені крізь вікна косим світлом вуличних ліхтарів. Найчастіше збиралися ми, здається, у Чикаленків. Я досить часто бувала у них, так що і сходини наші, і звичайні мої візити в пам’яті моїй якось переміша лися. Манера триматися була в усіх Чикаленків така проста, щира, що я мимоволі почувала себе у них як в рідній хаті. З гурткових розмов, ведених на сходинах у них, пригадую лише дебати з приводу ’’Артільного батька” Левицького. Довідавшись про жіночий гурток, він запропонував комусь із старших членів, що прочитає нам свою лекцію про артілі. Марія Чикаленко, яка знала Левицького ще з Харківських студентських часів, рішуче виступила проти цього. Дехто з наших був за те, щоб послухати цю лекцію, але Марія Чикаленко категорично про тестувала, вважаючи її непотрібною. Правда, що можна було б цю лекцію і послухати; це не значило б що ми після лекції мусимо обов’язково згуртуватися в артіль і прийняти статут, складений Левицьким. Але рішучий протест М. Чикаленко, такої завжди витриманої й зрівноваженої, змусив нас думати, що причини її опозиції базувалися на чомусь більшому, ніж про це голосно говорилося, і ми врешті приєдна лися до неї. І справді: чи Левицький не зрозумів, що гурток наш базувався на ідейних підвалинах, а не на про фесійно-виробничих та економічних, як його артілі, чи, може, тут грав ролю мотив самореклями — не знаю. Так чи інакше, лекція "Артільного батька” не відбулася, бо сторона Марії Чикаленко перемогла. Ще мені пригадуються, але дуже неясно, сходи ни, здається, у Лівицьких. В пам’яті залишилися тіль ки деякі зорові враження: довга кімната студентсько го типу, два ліжка попід стінами, між ними під вікном стіл і два стільці, на яких сиділи дві жінки; в однієї з них були явні ознаки Базедової хороби. Решта нас, 4-5 жінок, примістилися на стільцях коло входу. У Романової обговорювали способи роздобувати гроші на книгозбірні і майбутню нашу льотерію. Між іншим, розмова перейшла з суто гурткових питань на літературні теми й на релігійно-філософські диспути. На сходинах у нас ішли розмови, головним чином, про літературу для села. Ставились питання: чи обмежуватися тільки творами Куліша, Нечуя-Левиць- кого, Франка, Костомарова ("Чернігівка”), Коцюбин ського, Гоголя й інших подібних письменників, чи давати й Стефаника та інших галицько-буковинських письменників з їхніми малозрозумілими для наших селян провінціялізмами. Знову ж таки: чи давати тільки українських письменників, чи й російських, взявши, наприклад, книжки Толстовського видання "Посреднік” ("Много ли человеку земли нужно”, Тде любовь, там и Бог”, ”Бог правду видит, да не скоро скажет” і т. д.)? З поетів ми схилялися переважно до Шевченка, Руданського, Глібова до поетів старшої генерації, як найбільш зрозумилих для селян. ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1995 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
