Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
Це були кращі молоді роки нашого життя, коли скла дається людська особистість, коли формується мо ральний бік характеру й світогляд. Ми їздили в полі технікум на лекції Сергія Булгакова по політичній економії та любили в ’’Літературно-артистичному товаристві” слухати філософа-мораліста Н. А. Бер- дяєва й диспути з участю Бердяєва, Ратнера, Ертеля, Водовозова, батька й сина Лучицьких та інших. Ми жадібно втягали в себе все, що чули нового, цікавого й незвичайного. Ми з хвилюванням переживали думки й висловлювання авторитетних людей, бо ще мали звичку мислити категоріями, винесеними з середніх шкіл, і нові свіжі питання нас часто бенте жили. Поруч з тим, особливо гостро відчували ми велику потребу вдосконалити наші знання рідної мови, рідної літератури й історії. Ми не захоплювались феміністичними гаслами. Ідеї жіночої емансипації здавались нам цілком при родними, але суфражистські течії європейського жі ноцтва (з їх іноді нестриманими політичними вибри ками) нам не імпонували. Ми вступили в ’’Жіночу Громаду” з бажанням хоч чимсь бути корисними українському жіноцтву, грома дянству, як це буде потрібне. Думаю, що ініціятором справи з книгозбірнями для села була не Марія Степаненко, а її чоловік, завідувач книгарні ’’Кієвской Старіни”. Пригадую одне з наших перших зібрань, що відбувалося у М. Степаненко і дали мені привід так думати. Прийшло нас небагато: троє дівчат (Галя Чикаленко, Галя Лисенко і я) та ще хтось зі старших жінок. Марія Степаненко, не маючи нікого до помочі, вкладала дітей спати, а її чоловік сів з нами до столу і почав ділову розмову. Діти, двоє маленьких хлопчиків, капризували, не хотіли лягати, і Марія ніяк не могла дати собі раду з ними. Мала вона вигляд стомлений і якийсь ніби занедбаний. Поки вона заколисувала на руках одного, я тихенько взяла другого і почала його присипляти, прислухаючись до розмов за столом. Діти скоро поснули і ми понесли їх сходами на антресолі, що були тут же над книгарнею і де містилася спальня. Коли ми повернулися, була якраз розмова про книгозбірні й про рецензії на вибрані й прочитані нами книжки для оцінки їх придатности для книго збірень. Пам’ятаю, що ми висловили наші побою вання, щодо писання рецензій. Адже ж ми звикли писати тільки російською мовою! ’’Вчіться! Нама гайтесь, пишіть переклади для вправ! — настоював Степаненко. — Нехай кожна з вас візьме собі щось недовге й нетрудне для перекладу! Це для вас найліпша нагода висловлювати думки своєю ж таки мовою!” Крім того, Степаненко порадив нам звертатися, в разі потреби, до філолога Тимченка, що займався тоді впорядкуванням українського словника, зібра ного ’’Старою Громадою". На прощання Степаненко сказав нам: ’’Тільки, дівчатка, не дуже галасуйте про свій гурток! Ми, українці, можемо сказати про себе те саме, що Герцен казав колись про російську інтелігенцію: "Майже всі наші мрії закінчувалися Сибіром або стратою і майже ніколи не перемогою”, отож не забувайте про це! Увійти в контакт з філологом Тимченком не було для нас трудно, бо він був чоловіком Марії Кістя- ківської, члена нашого гуртка з його початку. І все таки... Як до нього звертатися?.. Тимченко був дуже здібний і наполегливий у праці. Самоуком він здав іспити за 8 кляс гімназії і вступив до університету, маючи вже понад двадцять п’ять років. Брат мій Данило, що був тоді на перед- останьому курсі історико-філологічного факультету і добре знав Тимченка, казав мені, що проф. Перетц так про нього висловився: ”Що ж, як він скінчить у тридцять років університет, матиме магістра у трид цять п’ять років, а в сорок — ступінь доктора, то це зовсім не погано!” Все таки довелося рішитися, і в один з днів, призначених для зібрання, ми зійшлися у Кистя- ківської-Тимченко. Вона була родичкою проф. Воло димира Антоновича і тому подружжя Тимченків жило в його помешканні, в невеличкому будинку на розі вулиць Жилянської й Кузнечної. Коли ми (тобто Галя Чикаленко, Галя Лисенко і я) увійшли до сальону Антоновича, то там уже зібралося чимало народу. Крім нашого жіночого гурт ка було ще й декілька чоловіків, крім Тимченка: сту- дент-медик Мережвінський і два-три молодих сту денти, що прийшли, очевидно, в-такій самій справі, як і ми. Один з них ставив Тимченкові питання, а той докторальним тоном, з постійною легкою усмішкою, відповідав. Обличчя Тимченка, з пишними козаць кими вусами, дуже відповідало прозвищу, яке дали йому студенти — ’’Котик”. Так і здавалося, що він зараз лагідно замуркає. Головне, на що натискав Тимченко, було уни кання москалізмів. — Ми так звикли до московської мови, — казав він, — що не помічаємо, як українські слова пере міщуємо з московськими і цілком губимось, коли нам треба сказати якесь ужиткове слово не по-ро- сійськи. — А як, будь ласка, сказати по-нашому ”кор- рідор”? — спитав студент. — Та "коррідор” і не московське слово. А треба казати ’’коррітар”. — А може просто ’’перехід”? — зауважив хтось. — Ні! Не той буде сенс! ’’Коррітар” — вірніще! — А от, як сказати "подвал”? Може, ’’льох”? — Знову ж сенс не той. В льохах у нас тримають городину й інші запаси. Це буде нагадувати галицьку 10 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
