Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
ПОМІЖ САМОВИСТАЧАЛЬНІСТЮ, СПРАВЖНЬОЮ ПОТРЕБОЮ І ЧЕСНОТОЮ До мого ’’телефону” прийшов лист від читача. Пан X нарікає: Наші старші українці та й українки широко користуються даровими обідами, поки президент Реґен не позбавив їх такої дурнички! Коли людина незаможня, то дасться зрозуміти й виправдати таку жебрацьку поведінку, а коли в людини та й не одної, щадничі конта в 5 чисел і то тих вищих, недалеко від 6 чисел, то в якого сірка треба пози чати очей, щоб той жебрацький обід смакував?! — Так, не раз бачимо такі дивні екстреми: дехто з наших старших громадян нарікає на Америку, уряд, систему й т. п. Одним словом — все американське зле, а всі американці дурні. І тоді, мабуть, щоб до пекти ’’тій Америці”, ще хочуть її вколоти тим, що бу дуть використовувати її систему допомоги бідним. — Але ж часто ті люди не є бідні, вони можуть себе прогодувати, не мусять брати ні допомог, ні купонів на харчі, якщо можуть їздити на вакації до Европи чи на Флоріду — так може сказати пан X. — Так, пане X, це їхній спосіб доказати на собі, що американці таки ’’дурні". Такі наші люди забу вають про все інше, включно з чесністю. — Отже чим вони кращі від усіх тих іншошкір- них, що поколіннями ростуть на суспільній допомозі ("вельфар”), пані Любо? Таки мало чим кращі, пане X, бо ці наші співгро мадяни повинні краще розуміти демократію та її привілеї. А вони тільки використовують слабі місця країни. Ось я пригадую одну бідну родину в Нью-Йорку. Жінка була серйозно, хронічно хвора, ледве могла рухатись, чоловік загубив працю і рік не міг знайти іншої. Вони не мали як жити, все попродали й жили в авті. Ставали над рікою, ловили рибу, якось варили її і так тинялися. Коли їм справді належалась допомо га — вони не хотіли навіть про це думати, бо вва жали ’’вельфар” чи купончики на харчі за жебрання. Це не відповідало їхній етиці. Та коли в ’’Нью-Йорк Таймсі” розголосили про них, хтось запропонував їм працю і так усе добре закінчилося. — Пані Любо, та чи багато наших таке зробить? — Пане X, знаю одну родину з двома дітьми, де мама має дві праці, щоб ледве пов’язати кінці. Бабця, що часто хворіє також важко гарує, щоб допомогти у тій ситуації. А вони могли б легко брати якусь державну допомогу, якщо не купончики. — Може вони не знали, що можна таке дістати. — Знали, пане X. Другий приклад. Жінка лікарка приїхала до США з малим сином у 1950 р. Місцева медична асоціяція (в місті С.) не допустила її скла дати іспити. Казали спершу скласти іспити з усіх предметів за 12 кл. Вона підучилася й за рік склала. Тоді їй казали ще щось, і ще щось зробити, брати різні курси і т.п. Вона все це виконала, а тоді вони хотіли, щоб вона йшла на три роки денних студій. Вона не могла, почала хворіти, а тут вже за два роки син починав студії. Одне слово, хтось з неї нелегаль но насміхався і дошкулював їй. Вкінці вона вже не мала сили ні просити, ні стукати в різні двері й далі замітала бюра. Та доля з неї справді покепкувала. Син закінчив студії, добре заробляв, одружився (з чужинкою), а його мати далі живе у місті С., у вели кій біді (син їй не допомагає), на мізерненькій пенсії, ледве має що з’їсти, хворіє, та ще й піклується слі пою кузинкою. Про державну поміч навіть не хоче й слухати, хоч їй справді дарові обіди допомогли б. Ось і такі люди бувають у нас. Часами вони пере тягають це аж до переборщення. Ось один самітний чоловік в Канаді відмовився від державної пенсії, бо вважає, що це даровизна чи жебранина. А йому справді пенсія потрібна, бо коли постаріється, то хто буде ним опікуватися і за що? — Отже, пані Любо, це тільки показує відсут ність гонору й життєвих принципів в одних, і надто велику незарадність у других. А цей чоловік з Канади повинен би пенсію давати на якусь нашу організа цію, а вона тоді йому в потребі допоможе, якщо він сам такий дивний у цій справі, що не розуміє, що на цю пенсію він собі чи працею, чи різними податками заробив. — Так, пане X. Ці незарадні мають часами пере більшене почуття гонору або самовистачальности. Вони радше бідуватимуть, як простягнуть руку по те, що їм належить у такій ситуації від держави. Вони не пересуватимуть ні банкових конт, ні маєтків, щоб обдурити податкове б’юро. Вони часто готові дати свою лепту державі, щоб потім користати з її привілеїв свободи й демократії, радше, як від неї брати поміч, коли це справді не є конечним, а часто навіть коли є конечним... Та не раз треба бути більше вирозумілим до тих осіб, що дістають теплу їжу (звана "їжа на колесах”). Старші особи, які не здужають самі собі варити часто добровільно оплачують повну вартість цих обідів і так виходять з цього чесно. Любов Калиновим Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
