Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
O-KA ДЕ НАШІ ”РОЖЕВІ ПАНІ"? Кожного дня я бачу їх і слідкую за їхньою справді жертвенною і не завжди приємною працею. Це власне ті ’’рожеві пані” (pink ladie’s”) і "дівчата — як цукерки” (’’candystrip girls”) — добровольці у місцевих лікарнях. Сотки годин, десятки днів проводять вони поміж хворими, поміж немічними старими людьми, — завжди усміхнені, готові до розмови, до вислухання нарікань, до допомоги. Во ни приносять до кімнат журнали та книжки, роздають меню, помагають у перестеленні ліжок, у чищенні кімнат та лазничок. Перш усього, однак, во ни своєю присутністю дають усім тим хворим і нещасним почуття, що хтось цікавиться ними, що хтось хоче добровільно їм помогти та дати трішки тепла і серця. І я повна подиву для цих жінок у рожевих жакетах та до тих дівчат у веселих суконках в рожеві паски, що розвеселяють своєю появою сумні шпитальні кімнати. Особливо подивляю цих молодих дівчат, які після школи чи в суботу-неділю віддають на таку працю свій вільний час та ще і не вимагають винагороди. А вони — частина цієї американської молоді, на яку ми постійно ремствуємо, що вона пуста, матеріялістична, неморальна і що має такий поганий вплив на наших дітей. Ми також готові до критики американських жінок, особливо за їхню плиткість у підході до життя. Але ми і наші найближчі бачимо до якої самаританської праці вони здібні та не раз самі відчуваємо те тепло, яке вони стараються давати, день-у-день неділя чи свято, рік за роком... А втім знаємо, що в цілій Америці роїться від харитативних організацій, жіночих та інших, яких головною ціллю є ПІСТ Літом цього року відвідав ’’королівську” Канаду, точніше далекий Едмонтон, знаний і популярний колись фейлетоність ’’Нового Часу”, Федь Триндик (псевдо). В 1945 році він був насильно вивезений з рідними лемками на ”зємє одзискане” і там довгі ро ки не мав жадного контакту з українським друкованим словом. Пригадую собі той час, коли в 60-их роках він нав’язав зі мною листування, то у першому вже листі просив мене (під милість Божу!) вислати йому хоч би одну якусь українську книжку! "Тільки на початок (писав) попрошу щось таке ’’невтральне”, не заанґажоване, ну, наприклад, підручник годівлі кріликів, плекання бджіл, або найкраще таки — молитовник! У нас, щоправда, тепер ніби відлига, але по відлизі можуть ще настати приморозки, отже Ти розумієш...” У другому листі сповіщає з неприхованою радістю, що якийсь земляк з Бельгії вже мене випередив і обдарував його ’’першим українським друком”: поміч хворим та немічним. А в нашій спільноті? Чи займається хтось послідовно українськими хворими, старими, самітними? Хто, крім найближчої родини або приятелів, відвідує їх усіх, хто приносить їм щоденно усміх, розраду, журнал або страву? А вони — особливо ті старші віком хворі часто відчувають свою самоту більше, як всі інші, бо ж їх відділюють від довкільного світу інша мова, інші звичаї, інші переживання. Цікаве, що при цілій активності нашої спільноти на нових місцях поселення та при цілій тенденції засвоювання і наслідування американських звичаїв і організацій у нас досі ніхто не зорганізував опіки над хворими і старими. Тут і там зачувається про спорадичні випадки таких акцій (відвідини, коляда ітп.) — але послідовної, щоденної помочі українським хворим і немічним ми досі не маємо та ні одна організація і ні одна церква тим поважно не займається. Чомусь саме тепер в листопаді, як щораз важче відшукати між живими свідків Листопадового Зриву, думаю особливо про те. І пересувається у думках довгий ряд тих славних колись УСС-ів, які останній період свого життя перебули тут серед нас — самітні, хворі, забуті впродовж 364 днів року. Але один раз саме на 1-го Листопада ми витягали їх із забуття, ставили у перший ряд почесних гостей і деклямували про їхнє геройство, про їхню службу батьківщині, про вдячність народу. А як голосно та зворушливо співали ми їм опісля на прощання із цього світу "Вічная Память” "Ти уяви собі: приходить мені з пошти товста конверта, а в ній — три катехізми українською мовою! Цей день, а припало воно під Великдень, був для мене найрадіснішим, від десяти років, святом Воскресіння” Далі описує мій приятель, як то він із молитовним жаром перших христіян з римських катакомб кинувся вивчати всі заповіді Божі і церковні, всі гріхи головні і правди віри... "Все те (пише) в мене призабулося, пам’ятав лише вперто чотири останні обов’язки християнина перед смертю, речі, які в умовинах мого існування завжди були гостроактуальними...” ”А тепер (писав) читаю ці катехізми вдень і вночі, потихо і наголос, милую очі почерком рідної кирилиці, насолоджуюсь самим звучанням рідного слова, що бренить мені в ухах, ніби архангельська музика! Так, бачиш, випостився чоловік і такий голодний став рідного друкованого слова!” Прийшло мені на гадку, що такий ’’великий піст” придався би неодному з наших "нечитайлів” в екзилі... ,кер Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
