Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження ПЕРШИ ДНІ ВІЙНИ II Проголошення мобілізації застало нас у Туровці на Полтавщині. Я знала, що згідно з мобілізаційним пляном Василь був призначений головним лікарем польового запасового шпиталя. 4.188., себто такого шпиталя, що навіть на фронті розташовується тільки по містах і пересувається залізницею. Та серце чогось стискалося в мене важким передчуттям. Ад же я знала війну і бачила весь її жах. А можливо, це було несвідоме передчуття того, що ми вже ніколи не зберемось всією родиною в нашій Туровці, передчуття якоїсь хмари, що насувалася здалека. — Що з тобою? — питав Василь. — Всі кажуть, що війна більш 3-4 місяців не протягнеться. Брати твої штабовці, я теж в окопах сидіти не буду. Ну, чого? Не пізнаю тебе! Я намагалась скинути з себе цей настрій і не могла. На третій день Василь виїхав. На селі чувся плач і лемент, а в той же час кипіла робота. Було по жнивах, люди намагалися звезти хліб із поля, щоб забезпечити тим родину. Ночі в липні короткі і тому працювали з ліхтарями. Був якийсь гарячковий неспокій у всьому, й може цьому приписати цю незначну пригоду, що трапилась із нашим собакою. Був у нас песик із породи ямників Нокс. При від’їзді Василя я поїхала, як звичайно, відпровадити його в степ. Нокс поїхав із нами, але коли ми спинились у степу, щоб залишитись, він запротестував. Хапав мене за ноги і вимагав, щоб я їхала з Василем, видався до Василя, немов за підтримкою. Бідне сотворіння не могло заспокоїтись... Коли він врешті побачив, що наше рішення невідкличне, ліг передо мною впоперек стежки. От, нехай хтось скаже, що у тварин немає передчуття! Приблизно за два тижні Василь виписав мене до міста О., де формувалось п’ять шпиталів, в тому 188 запасовий, в якому Василеві судилось перебути цілу війну. Але тепер я його майже не бачила. Він любив усяку організаційну працю і мав до неї хист. Та скоро по моєму приїзді трапилась дуже прикра пригода. Всі ті шпиталі і їх головні лікарі підлягали шефові-лікареві, якому надано права командира бригади, тоді коли всі інші, між ними й Василь, мали ранґу полкового команданта. Цей наш шеф-лікар не був дуже акуратний у грошових справах, до того задиркуватий і нетактовний. Непорозуміння між ним і Василем зайшло через сі но, яке Василь закупив для свого шпиталя у більшій кількості на сінники. Шеф-лікар зажадав, щоб йому частину з того віддтупити, бо вфн не міг сіна дістати. Коли це сталося, Василь зажадав у нього розписки на одержання тієї кількости, а коли її не було, сам по неї зголосився. Шеф-лікар на те недбало відповів: — Що ви з такими дурницями до мене лізете? Я йду зараз на обід до губернатора, формую п’ять шпиталів, а ви зовсім не розумієте ситуації ..... Це був, звісно, натяк на те, що Василь повинен би ’’зам’яти” справу і не клопотати його такими ’’дурницями” Іншими словами, треба було за це сіно заплатити до шпитальної каси або пофальшувати квіт. Далі Василь мало що пам’ятав. Перед очима в нього пішли якісь червоні плями і він тільки прошепотів: — Моічи, дурню, бо зараз наб’ю пику! Той кудись зник, а Василь взяв візника і приїхав додому. По виразі його обличчя я побачила, що щось сталося, але не питалась, бо знала, що він сам мені скаже. І справді, поволі з перервами пригода вийшла наверх. Та не встиг він цього докінчити, коли задзвонив телефон і Василя покликали до Гарнізонного начальника. Там йому з’ясували, що шеф-лікар не знайшов нічого кращого, як внести скаргу на Василя, який, мовляв, образив його. А що він тепер у чині бригадного командира, а Василь лиш полкового, то справа виглядала погано. Шеф Гарнізону, що був зарозумілим полковником артилерії, вимагав, щоб Василь шефа-лікаря перепросив, інакше він віддасть справу до військового суду. Дав Василеві до другого ранку часу до надуми і з таким вислідом Василь повернувся додому. Я подзвонила до брата у Москву, що був військовим правником. Він не міг мене потішити. ”3а образу начальства під час війни присуджують від 6 років твердині аж до розстрілу”, сказав. І це все через дурну посвідку за 40 рублів? Та воно сталося й на те не було ради. Я знала Василя й розуміла що він ніколи шефа- лікаря не перепросить. Тому й не зачіпала вже цієї теми. Ми не спали всю ніч. Щоб не повертатись до неї думками, я читала вголос ’’Пригоди Шерльока Гольмса” 08-мій год. ранку Василь одягнув парадну уніформу й поїхав до Гарнізонного. Я вперто уникала якоїсь поради, але при виході він сам спитав мене: — Що ти зробила б у такому випадку? — Не перепрошувала б... відповіла я тихо. Продовження на cm. 21
Page load link
Go to Top