Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛІНА КОСТЕНКО Буває тя ж ко впорож ні. Буває л е гко з тягарами... Тягар душ і — мої пісні — мені буває л е гко з вами. Я з вами в гору під нім усь — і по доро зі не спочину. Я з вами в горі засм ію сь — ніхто не знатиме причини. Моя причина — при мені, а я — при л ю дях, з їх думками... Буває тя ж ко впорож ні, Буває л е гко з тягарами. Якщо не можна вітер змалювати, прозорий вітер на ясном у тлі, — змалюй дуби, могутні і криласті, котрі о д вітру гнуться д о землі. На схилах, трав’янистих і вологих, кострищ е розіклали вівчарі. І падав дим на стомлені дороги, і зн и к в туманах тільки на зорі. Т од і торкнувся хлопець до флояри. Теплом війнуло від малих ягнят. І по -чаклунськи, наче воском ярим, хтось вилив сонце в небозвід Карпат. хтось підходить по клуні. Це солдати прийшли насмикати сіна для коней. Ми причаїлись нагорі, тримаємо одна одну за руку, наче хочемо охоронити перед лихом. У моєї по други очі неприродньо великі, майже нерухомі, в мене, мабуть, такі ж самі. Обі розуміємо: як завва жать нас, заберуть до команди. Там приймуть нас за шпигунок або підпільниць. В обох випадках тут, у фронтовій лінії нам кінець... Солдати наскубли сіна і пішли собі. Як втихли їх кроки, ми вислизнулись з клуні і подались бічними доріжками в свою путь. Днями села заповнені фронтовими військами, і наша сотня окривається в лісах. Лиш увечорі, якщо немає військ, сходимо в село на вечерю. Тількищо залишили ліс і розтяглись гусаком на стернистім пагорбку, як загупала совєтська арти лерія. В секундах кругом розривались снаряди, вже тут і там ранені — і все воно так несподівано, як блискавка з ясного неба. Нас обстрілювали міноме тами. — Відступати в ліс! — скомандував Черник. Одній чоті дав наказ охороняти відступ. Ніхто з дівчат не слухав його команди. Ми рвону ли до найближчого краю ліса, саме туди, де ворог спрямував найгустіший вогонь. — Куди?! — заверещав на повні груди командир. — За Хомою! — Ледве вдалось йому спрямувати нас у напрямі відступу сотні. ”Ох, тільки б добігти до перших дерев, тільки б вирватись з-під проклятих куль, залишитись живою, я жити хочу, я нічого більше не бажаю — тільки жит тя" — молило-благало все моє єство. А десь-там глибоко, приперта в куточку мозку іронією відзивалась моя мрія: "Я тут — тільки рукою сягни... Оглянься й побачиш на стерні пораненого кулеметчика. Підповзи ось до нього, перев’яжи рану та посип з кулемета вогнем влегши відступ" Який же кволий був її голос серед клекоту гармат... Відв’язавшись від небажаного бою, ми зразу взя лись до перев’язки ран повстанцям, а вони, не зважаючи на біль, реготались: "Ти бачив, як Роксо- ляна дерла? По дорозі зачепила за гілляку, а вона — нівроку, і мало дубка з коренем не вирвала. Як геп нула на землю, то аж гілляку відломила. Так що від разу й замаскувалась" Я боязко кидала зором на хлопців. Ось-ось котрийсь підморгне товаришеві та й спитає: А ти виспівувала: "хто ж там іде і вперід веде?” Чому ж не вела? Тепер я уже знала ціну бойової слави, побачила різницю між піснею і війною та може вперше на свій вік відчула жагучу любов до життя. Ні, я не сміялась увічі смерті. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top