Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Катерина Штуль Одного пополудня в Гелуан і Так, се Єгипет... синій намет... Так, се Вкраїна... Он і садок. Леся Українка („Весна в Єгипті") Пополуднє добігало до кінця. В нагрітій квітневій тиші город відпочивав. Непо,рушно дрімали кущі мімоз, розпустивши теплі мініятюрні долоні своїх ніжних ажурних листків. Фіга пристрасно розставила зубчасті пальці, оку тавшись солодким, тягучим запа хом, який п’янив олеандриі що соино намагались тримати важкі китиці набряклого квіту. В непо рушному гарячому повітрі ліниво розвісив банан блідо-зелені роз тріпані полотнища, а мрійник та марикс ніжно тулив свої пухкі щоки до шорсткого підніжжя пальми, яка витягнула свою струнку шию геть поза зелень городу, до прозорої бані неба. Вона там так і застигла, напру жено вдивляючись сухими вахля- рами очей поза Ніль, у пустиню, де серед золотого піску рябіла великою цяткою таємнича Сак- кара.1 Мешканці вілли ,,Контіненталь“ також відпочивали, кожний на свій спосіб. Красуня Ніла, якої щоки останньо почали наливатись блідим румянцем, вигідно вмістив шись на веранді, писала листи, описуючи всоте красу Гелуану. Мар-вич, київський промисловець, пішов на довший прохід до япон ського парку, — йому ж треба багато ходити, щоб скинути зайві кілограми: ваги. Наймолодший гім назист, Микола, подався в даль шу прогульку аж на берег Нілу. Решта пансіонерів, менше здоро ві, набиралися ваги, дрімаючи по кімнатах. Леся відпочивала сама в шез- льонґу, разом із нагрітим горо дом. Настрій у неї був чудовий, бо нога не докучала, а про ліву руку й забула, тільки п’янкий за пах саду лоскотав горло, нагаду ючи, ЩО ВОНО' ще не зовсім здо рове, та ЩО' вона його втомила, забагато говорячи до своїх учнів на лекції німецької мови. Але ж вони у неї різного віку й учити їх нелегко. Тому й доводиться ба гато говорити. У неї ж також повно листів до відписування, але вона це зробить пізніше, коли вечірня прохолода загляне в теплий сад. А тепер по вітря налягло ватяним плащем і не дає навіть читати. Справді при ємно., СТВерДИ'ВШИ, ЩО НІЧОГО' не болить, лежати безрушно та дати волю своїм думкам. — А думки мої все тугою ле тять до мого Краю. Жодна краса світу не затре мені моєї України. От — гляну на небо. Прозоре воно тут, бездонне, без жодного натяку й на .найменшу хмаринку. Тільки теплим леготом тремтить нагріте повітря. Але ж яке воно інше у нас на Волині. Це ж щой но кінець квітня. І в Колодяжному щойно зійшов сніг. Земля парує сильним вогким запахом перегни- лого листя, а вітер-пустун жене по свіжо вимальованій блакиті не ба отари білих кудлатих хмар. Пе ремішує їх, зганяє докупи, то знову розриває на кусники та з радісним весняним свистом жене за ще голий, та вже бруньками набряклий ліс. — Не забути мені запаху на шого чорнозему. Не зачарує мене цей золотистий красунь —- Єги пет. Не розвіє моєї туги за Краєм, хоч він мені дуже близький. Єги пет мені майже рідний і нагадує мені мою Україну. Бідні босі діти, як і в нас, безжурно пустують на запорошеній дорозі. А вже Саїд та Мухамед цілком як київські — Петро та Юра. Тільки що чорні та кучеряві. Хороші хлопчата, за дрібні послуги хоч пару копійок зароблять. І все веселі та до жар ту готові. А як гляну на дівчат -—- бідні вони, босі, заслонені, а вог няні очі так і іскряться, повні ра- дости та сміху. І Колодяжне ста не перед очима — як з поля по вертаються дівчата та як затяг нуть „Ой, угорі пшениченька, а вдолині овес“, а „гей“ ще довго бренить у вечірнім повітрі, хоч пісня вже давно урвалась. — Так, ми співаємо, а вони смі ються. Але ж раби — і вони, і ми. Так, „ми раби, немає гірших в світі, носимо кайдани й спимо під ними спокійно“. Це ж не над Дні провою колискою остання з Га- тор'2 проказала: „З заздрощів віч ну неволю судили боги твоїм ді тяма. Ні, це ;не нам. І ми мусимо скинути з себе тавро раба, по збутися психіки невільника, щоб стати вільними, як інші. І не може бути для нас жодного компромі су, бо ж і ворог наш його не знає. —■ Чи ж не влучно М. Косто маров писав: „Москва всегда хо- тела бьіть централезованною дер жавою, а не федеративною*4.4 І тому всі зусилля мого Степана, служити вірно цареві й цим пома гати Україні — цілком марні, без значення. —- Дорогий Костомаров! Аж те пер він мені придається, коли на думала писати мою „Бояриню“. Як тепер пам’ятаю: „Русские не заботились ни об изяществе фор- мьі, ни о вкусе, ни согласии цве- тов лишь бьі блестело и пестрело. В их одеждах не бьіло талии: они бьіли мешки...“ 5 —- Бідна моя Оксаночко, боя рине, доведеться тобі обміняти красну вишивану сорочку на ша- рахван... Аж сумно, як це я його надіну? їй важко звикнути до чужих звичаїв... „У казаков, женщиньї пользовались сравнительно боль- шой свободою: а тут женскийпол находился взаперти...“ 6 Осоруж ні ці рабські звичаї... Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста... Н А Ш Е Ж И Т Т Я — Ж О В Т Е Н Ь , 1 9 6 3 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
