Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ніша — добре вирівняна, спускалася серпентиною, на боках стояли лавочки в кількох місцях для відпо чинку в холодку під деревами, а в бік Псла — про чищено ліс, щоб милуватись річкою, відпочиваючи. Цією дорогою ходили старші мешканці Зеленого Гаю. Для молоді, що нетерпеливилась купатися і збі гала стрімкими стежками до річки, зробили круту вузьку доріжку зі східцями — „козину стежку“, як мама казала. Я так докладно про це згадую, щоб під креслити, як у всіх своїх заходах мама дбала завжди і про естетику, й про доцільність, а також і про ви году й смаки близьких їй людей. Дім побудували самі: мама намалювала плян, який вона хоче, а тато зробив розрахунки. Спровадили двох майстрів із Во лині. Хоч то не були якісь едуковані фахівці, а прості майстри-самоуки, але ті самі, що за кілька років пе ред тим будували в Колодяжному так званий ,,Лесін Домик“ (1890 p.), згідно з маминими вимогами. В будівництві і всіх клопотах, зв’язаних із ним, мамі дійсно практично допомагали тато й, по-части, старший брат наш Михайло, а Леся, Ольга й Оксана більше тільки своїми порадами зі сфери естетики, хоч, правда, й щоденне хатнє господарство в родині теж перебрали на себе на те літо в Гадячі (в місті), бо мама цілісінькі дні пробувала, порядкуючи, в Зе леному Гаю. А від нас двох наймолодших дітей, зви чайно, помочі в такому ділі мама не могла мати, хоч нам усе в Зеленому Гаю подобалось і ми дуже вті шалися, що швидко там житимемо. Це безперечно приємно було мані, отже це підсилювало її енергію. Частенько й ми діти ходили, або пливли човном до Зеленого Гаю, і я могла цілими годинами нишпо рити в лісі, де моя поліська натура все шукала й по дибувала якісь аналогії з Волинню. То я знаходила квіти ,,зозульчине масличко“, „точнісінько “ такі, як у Колодяжному, то зовсім таку ,,красиворону“, як там бачила і т. п. Та не мало було й відмінного в при роді полтавській від нашої волинської; дещо мене навіть бентежило: от як те, що в Зеленому Гаю було багато тоді справжніх отруйних гадюк (либонь не дарма й місто звалося Гадяче, може їх споконвіку там водилося багато?). Мені й на Волині траплялося бачити не тільки вужів, а й правдивих гадюк, але то бувало зрідка і кожного разу дітям пояснювали — котрий вуж цілком нешкідливий, а як натрапляли на гадюку, то її дорослі намагалися вбити, а дітей осте рігали від неї. А тут у Зеленому Гаю ми натрапляли щодня по скілька разів на гадюк; на щастя, не тільки ми від них втікали, але й вони самі, сполохані втікали від нас, так що за весь час жодна з них нікого не вкусила. Пізніше, як ми вже оселилися в Зеленому Гаю, гадюки кудись зникли. Певне, що гадюки не люблять галасливого й метушливого сусідства люд ського. 1898 року збудовано в Зеленому Гаю дім. Дуже просторий, гарний, як я вже згадувала, на нерівній, згористій поверхні, мав він два поверхи з одного боку (на схід), а з фронту, від заходу -— один по верх. Кімнат було 11, вітальня й їдальня були дуже великі, інші менші. Ще за їдальню часто правив дуже великий балькон із краєвидом на Псьол. Збу довано дім солідно, так щоб, при бажанні, і взимку можна було жити в ньому, — в усьому домі груби, а у вітальні ще й камін. Мамі, Лесі та іншим у нас у родині подобалося зимою, а то й восени холодними вечорами посидіти при вогнищі в каміні за розмовою чи слухаючи музику. Ту приємність частіше могли маги ті з нас, що не мусіли поспішати до навчання чи роботи до Києва і залишалися в Зеленому Гаю на всю „золоту11 осінь, що там бувала напрочуд гарна, коли навколишні ліси набирали розмаїтих барв, а вода у Пслі робилася така темно-темно синя. (Од нієї такої осени Іван Труш намалював там декілька прекрасних пейзажів). У хатах було дуже ясно, бо хоч дерева росли так близько від дому, що віття на віть зазирало в деякі з вікон, але вікна були великі й їх було багато. На верхньому поверсі вікна були оригінальні — заокруглені вгорі й із зіркою з черво ного скла. З Лесіної кімнати, вітальні й їдальні вікна виходили на схід, тому ранішнє світло крізь ці ко льорові шибки справляло в цих кімнатах враження чогось казкового. Улаштовуючи домівку, мама у всьому не забу вала про естетику, а не тільки про вигоду чи гігієну. Навіть такі прозаїчні спорудження, як льодовня чи купальня — і ті в Зеленому Гаю були незвичайні: льодовня з майстерно зробленою солом’яною стрі хою і маленькими віконичками та ґаночком здавалась якоюсь таємничою хаткою в лісі, а купальня (вла стиво роздягальня) поставлена під вербою, що похи лилась над водою, з гладенько виструганих дощок з широким вікном в стіні, оберненій до річки, з лав ками навколо й усередині та зручними східцями до води, вабила око. А що ці дрібниці характеризують особу, — то пригадується мені такий випадок: по су сідству від Зеленого Гаю купив собі дачу місцевий поміщик (граф Ламздорф), а тому, що він свого берега не мав, то поставив свою купальню на загаль ного користання дорозі, що впиралася в річку й ме жувала з Зеленим Гаєм. Купальня його була зви чайна, незугарна халабуда та ще й яскраво пофар бована вохрою, і дійсно — на тлі чудового берега Псла, це було як „більмо на оці“, мовляла наша мама. Коли це одного літа приїздимо до Зеленого Гаю, аж тої купальні нема — згоріла зимою. Ми були певні, що її хтось підпалив і жартували, що це очевидно естетичне почуття гадячан не витримало такої наруги над їхньою природою. Мешканці Зеленого Гаю почу вали вдячність до цього невідомого естета. Тоді ж, як і дім, ще збудували хату для сторожа, що мешкав у Зеленому Гаю круглий рік. Хата була за зразком звичайної селянської української хати під солом’яною стріхою, тільки досить велика „на дві по ловини", дуже чепурна. Ще поставили тут таки в лісі велику шопу на всякі господарські потреби. Перших три роки тримали тут коня й фаєтон, головним чином для Лесі. Щоб Леся не натруджувала хворої ноги, багато ходячи, на гору чи з гори, її возили, а по рів ному вона приєднувалась до гурту і йшла пішки. Пізніше по операції Леся того не потребувала — нога в неї вже не боліла. Всі будівлі оточував з усіх боків ліс. 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1963 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
