Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ніша — добре вирівняна, спускалася серпентиною, на боках стояли лавочки в кількох місцях для відпо чинку в холодку під деревами, а в бік Псла — про чищено ліс, щоб милуватись річкою, відпочиваючи. Цією дорогою ходили старші мешканці Зеленого Гаю. Для молоді, що нетерпеливилась купатися і збі гала стрімкими стежками до річки, зробили круту вузьку доріжку зі східцями — „козину стежку“, як мама казала. Я так докладно про це згадую, щоб під креслити, як у всіх своїх заходах мама дбала завжди і про естетику, й про доцільність, а також і про ви году й смаки близьких їй людей. Дім побудували самі: мама намалювала плян, який вона хоче, а тато зробив розрахунки. Спровадили двох майстрів із Во лині. Хоч то не були якісь едуковані фахівці, а прості майстри-самоуки, але ті самі, що за кілька років пе ред тим будували в Колодяжному так званий ,,Лесін Домик“ (1890 p.), згідно з маминими вимогами. В будівництві і всіх клопотах, зв’язаних із ним, мамі дійсно практично допомагали тато й, по-части, старший брат наш Михайло, а Леся, Ольга й Оксана більше тільки своїми порадами зі сфери естетики, хоч, правда, й щоденне хатнє господарство в родині теж перебрали на себе на те літо в Гадячі (в місті), бо мама цілісінькі дні пробувала, порядкуючи, в Зе леному Гаю. А від нас двох наймолодших дітей, зви чайно, помочі в такому ділі мама не могла мати, хоч нам усе в Зеленому Гаю подобалось і ми дуже вті шалися, що швидко там житимемо. Це безперечно приємно було мані, отже це підсилювало її енергію. Частенько й ми діти ходили, або пливли човном до Зеленого Гаю, і я могла цілими годинами нишпо рити в лісі, де моя поліська натура все шукала й по дибувала якісь аналогії з Волинню. То я знаходила квіти ,,зозульчине масличко“, „точнісінько “ такі, як у Колодяжному, то зовсім таку ,,красиворону“, як там бачила і т. п. Та не мало було й відмінного в при роді полтавській від нашої волинської; дещо мене навіть бентежило: от як те, що в Зеленому Гаю було багато тоді справжніх отруйних гадюк (либонь не дарма й місто звалося Гадяче, може їх споконвіку там водилося багато?). Мені й на Волині траплялося бачити не тільки вужів, а й правдивих гадюк, але то бувало зрідка і кожного разу дітям пояснювали — котрий вуж цілком нешкідливий, а як натрапляли на гадюку, то її дорослі намагалися вбити, а дітей осте рігали від неї. А тут у Зеленому Гаю ми натрапляли щодня по скілька разів на гадюк; на щастя, не тільки ми від них втікали, але й вони самі, сполохані втікали від нас, так що за весь час жодна з них нікого не вкусила. Пізніше, як ми вже оселилися в Зеленому Гаю, гадюки кудись зникли. Певне, що гадюки не люблять галасливого й метушливого сусідства люд ського. 1898 року збудовано в Зеленому Гаю дім. Дуже просторий, гарний, як я вже згадувала, на нерівній, згористій поверхні, мав він два поверхи з одного боку (на схід), а з фронту, від заходу -— один по верх. Кімнат було 11, вітальня й їдальня були дуже великі, інші менші. Ще за їдальню часто правив дуже великий балькон із краєвидом на Псьол. Збу довано дім солідно, так щоб, при бажанні, і взимку можна було жити в ньому, — в усьому домі груби, а у вітальні ще й камін. Мамі, Лесі та іншим у нас у родині подобалося зимою, а то й восени холодними вечорами посидіти при вогнищі в каміні за розмовою чи слухаючи музику. Ту приємність частіше могли маги ті з нас, що не мусіли поспішати до навчання чи роботи до Києва і залишалися в Зеленому Гаю на всю „золоту11 осінь, що там бувала напрочуд гарна, коли навколишні ліси набирали розмаїтих барв, а вода у Пслі робилася така темно-темно синя. (Од нієї такої осени Іван Труш намалював там декілька прекрасних пейзажів). У хатах було дуже ясно, бо хоч дерева росли так близько від дому, що віття на віть зазирало в деякі з вікон, але вікна були великі й їх було багато. На верхньому поверсі вікна були оригінальні — заокруглені вгорі й із зіркою з черво ного скла. З Лесіної кімнати, вітальні й їдальні вікна виходили на схід, тому ранішнє світло крізь ці ко льорові шибки справляло в цих кімнатах враження чогось казкового. Улаштовуючи домівку, мама у всьому не забу вала про естетику, а не тільки про вигоду чи гігієну. Навіть такі прозаїчні спорудження, як льодовня чи купальня — і ті в Зеленому Гаю були незвичайні: льодовня з майстерно зробленою солом’яною стрі хою і маленькими віконичками та ґаночком здавалась якоюсь таємничою хаткою в лісі, а купальня (вла стиво роздягальня) поставлена під вербою, що похи лилась над водою, з гладенько виструганих дощок з широким вікном в стіні, оберненій до річки, з лав ками навколо й усередині та зручними східцями до води, вабила око. А що ці дрібниці характеризують особу, — то пригадується мені такий випадок: по су сідству від Зеленого Гаю купив собі дачу місцевий поміщик (граф Ламздорф), а тому, що він свого берега не мав, то поставив свою купальню на загаль ного користання дорозі, що впиралася в річку й ме жувала з Зеленим Гаєм. Купальня його була зви чайна, незугарна халабуда та ще й яскраво пофар бована вохрою, і дійсно — на тлі чудового берега Псла, це було як „більмо на оці“, мовляла наша мама. Коли це одного літа приїздимо до Зеленого Гаю, аж тої купальні нема — згоріла зимою. Ми були певні, що її хтось підпалив і жартували, що це очевидно естетичне почуття гадячан не витримало такої наруги над їхньою природою. Мешканці Зеленого Гаю почу вали вдячність до цього невідомого естета. Тоді ж, як і дім, ще збудували хату для сторожа, що мешкав у Зеленому Гаю круглий рік. Хата була за зразком звичайної селянської української хати під солом’яною стріхою, тільки досить велика „на дві по ловини", дуже чепурна. Ще поставили тут таки в лісі велику шопу на всякі господарські потреби. Перших три роки тримали тут коня й фаєтон, головним чином для Лесі. Щоб Леся не натруджувала хворої ноги, багато ходячи, на гору чи з гори, її возили, а по рів ному вона приєднувалась до гурту і йшла пішки. Пізніше по операції Леся того не потребувала — нога в неї вже не боліла. Всі будівлі оточував з усіх боків ліс. 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1963 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
