Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Прижмуреним оком Вакаційне лямпу, я .накривала його, щоб не зближувався та не попікся до розпеченого скла лямпи, навколо якої вперто літав першого вечора. Так само був суворий .наказ, щоб не пускати кота до кімнати, де перебуває метелик. Я так полюбила метелика, що ніколи не івходила до кімнати без того, щоб зараз же не глядіти за ним і радісно вітатись із ним. Він бадьоро літав та ходив по листях кімнатних ростин, але най- радше перебував таки на вікні, як привик від початку. Раз я бачила, як витягнув своє мінятюрне риль це, а опісля знову звивав його кругло, наче пружину. Вуси свої то тримав високо, то виконував ними різні повільні рухи. Словом: були .всякі ознаки, що метелик почувається добре й наче прочу- ває близькість весни. Я йому розповідала про кроку си, що згодом зацвітуть, і раділа думкою, що мій малий товариш внедовзі тішитиметься весняними квітами. Та сталось інакше. Одного дня, коли я ввійшла до кімнати, він не ходив бадьоро по листках, ані по вікні, не затріпо тів радісно крильцями, а сидів як не свій на краєчку одного вазон- ку. Придивившись ближче, я по бачила, що пишні, прегарні його крильця пошарпані, роздерті. Бе ру його в руки: ледве рухається. Ніжки пігнуті. Одна нога ще здо рова, але нею не рухає. Тільки довгими, гарними, на щастя, не діткненими вусами дає знати, що ще живий. —- Що з тобою, метелику? Хто тебе так скривдив? Звичайно — котик. Тепер при гадую собі: як вийшла я з кімна ти, 'бачила кота на сходах. Хтось мусів відчинити двері, котик уві йшов тай ,,бавився“ з метеликом. Мені стало його невимовно жаль. Обережно перенесла його я на друге вікно, посадила в сон це і дала йому трохи води. Час від часу він порушав вусами, .ні'би щось /до мене говорив. 'Вполудне йому не було ліпше, його стан не покращав: мені зда валося, що він ще гірш безпоміч ний. Тоді я придивилася йому ще ближче з усіх боків і побачила, що гарне подовгасте тіло з одно! сторони поважно скалічене та Дзвінок ударив і враз затрима лися всі машини, всі рухомі поя си. Голодний 'бос із обличчям ра сового бульдога бігцем подався до наріжної ,,ланчонети“, а ми з сусідкою ,,по машині11, розпросто вуючи затерплу спину, присіли на малих дзиґликах і почали розмо ву. — Ви що, знову йогурт, грейп фрут і товст? —• О ні, ним разом маленька відміна; салатка з риби, печене яблуко і чай, —- відповідає моя співрозмовниця Оксана. Я заздро споглядаю на струнку (хоч немолоду вже) постать, якій сидіти на низькому дзиґлику зо всім вигідно. Зате мій високока лорійний сніданок (хліб, масло, шинка, сир, солодке і кава), що заспокоює голод і лакім.ство, ча стенько вимагає пересунення дір ки від лякового пояска на ще од не місце вперед. І хто, до біса, вигадав отой знаменитий „пішін- ґер“? Нема ради, від завтра пе реходжу на дієту. Оксана сміється, бо знає, що те ,,завтра" таке далеке, таке не здійсненне. Те ,,завтра" залежить від сильної волі, а сильна воля не видержує, коли мліють коліна, придушене, ніби котик м’яв його лапою та, може, ще й пазурами. Стало ясно, що метелик не тільки не виздоровіє, але, мабуть, фізично страшно терпить. Тоді я зробила одиноке, чим могла при служитись другові, для якого кожна дальша хвилина означала смертельне терпіння: розпалила в печі вигонь, і коли полумінь уже був грізний та сильний, я ніжно, обережно взяла свого ма ленького ідруга-метелика й кинула його в огонь, де він миттю згорів. темніє в очах і до сказу болить голова. Та все таки оте завтра мусить врешті прийти. Надходять вакації, необхідно кудись виїхати, вийти між людей. Кожен зайвий фунт пристарює, робить жінку обважнілою, неповоротною. Вакації — для Оксани найбільш болюче питання. іВона морщить брови, нахмурюється і починає жалітись. —- І куди ж ми поїдемо цього року? Океан розсердився за щось на купальників і понищив усі пля жі, мости, надбережні домики. Скрізь спустошення і руїни. Страшно й ногою ступити на пі сок. Бідні мої діти, вони так люб лять море, так люблять сонце! В зелених Оксаниних очах від биваються привидом соняшні пля жі Вайлвуду, бурхливі хвилі Біч Гейвену, і затишок відлюдного Марґейту. Туди щоденно мандрує Оксана думками, шиючи поспіхом на ,,пісворк“ тузін за тузіном тан- дитних жіночих поясків. 1 чи мож на вірити газетним вісткам? Оксана порпається в торбинці й виймає з неї невеликий вирізок з якого поспіхом читає: — Америка, 17. березня 1962. Побережжя приступає до відбу дови. — Новинка оптимістична, повна обіцянок і заспокоєння, кінчається такою фразою: „літній сезон іцього року буде одним із найкращих у нашій історії “ — заявив Нюджерзький губернатор. Проблема понищеного морсько го побережжя для .мене маловаж на. Мої вакаційні стежки пряму ють до дерев’яного домика в го рах, де в росах купаються папо роті, пахнуть живицею сосни, дзвенять пташині переливи, де зайчики з сернами приходять під вікна у гості. Скільки ж отих де рев яних домиків-грибочків виро сло за останні роки? їх будували й будують трудолюбиві й закоха ні в гори люди, спрагнені тиші й відпочинку серед природи, що до болю нагадує Старий Край... Оксана не перебиває моїх мір кувань. Вона знає, що я прота- д ю за горами. Та між нами про- сгелюється якась тінь, щось не- (Закінчення на ст. 8) 6 ВАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
