Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Соняшники Дарія Віконська Високі вони, вище людського зросту. І пристрасні які! їх золоті чуп рини торять! Листя в них серцюваті, але 'ве ликі та відпорні, як щити. В одних, -квітоносне било ши роко розрослось: наче в кілька- раменного свічника, кожне рамя гордо носить огненну голівку. Менші квіти мають кругле лич ко здивованої дитини, що широ ко розплющеними очима дивиться на світ. Кругле личко обмаєне вінком подовгастих рівненьких пе люсток, немов неслухняними ку черями. Інші, мабуть, вітер роз чесав. Довгі пелюстки, мов патли розбурханого волосся, звисають і частинно закривають обличчя квіт ки. Деякі вигнались угору, випле кавши лиш один-одинокий понад міру великий квіт. Під його тяга рем грубе било аж гнеться. Але є й такі, що, гордо випрямлені, див ляться сонцю просто в вічі, самі подібні до соняшних дисків з про туберанцями. Так! Сонцю просто в вічі, укра їнський льотосе, рідна оріфляммо! Підходжу ближче до них. Ах, ця туга з’єднатись із цим пристрасним полум’ям життя! Стрясти з себе всю людську гальну жалобу. Її запалі очі, все ж горіли ізаглибленим чорним жаром, а стягнуте, кольору слоне- вої кости, оібличчя могло б слу жити маляреві темою для ікони. Але в її словах дзвеніла міцність і непохитність віри. ,,Микола на певно живе, він повернеться, ми ще побачимось хоч би й не в Шляхтинцях“. І от настала мить, коли свідо мість блискавично підсумувала все, а крихке й вистражідале ті ло — бездиханним опинилося на бруці, розбите й закривавлене. 28. лютого 1962. Примітка: Згідно з одержаними ві домостями, Дарія Віконська дійсно скочила з балькону, щоб уникнути на силля. Від цього зазнала потрясення мозку і померла кілька місяців пізні ше у лікарні. дрібничкову свідомість та зілля тись з божеським первнем незіп сутої природи! Обдаруватись вза ємно найціннішим! Беру одну велику жовту квітку обома руками, 'нагинаю її до се бе, як нагинають до себе оібличчя коханої людини. Пальці мої до тикаються розкішно-м’яких пелю сток. Втягаю сильний, медово-со лодкий, дивно ,,їдальний“ запах середини квітки. Довгі, звисні пелюстки зміша- Одного листопадового дня при несли мені напів живого метелика. Його знайшли десь, здається, в одній шопі. Крильця він мав щіль но стулені докупи й не хотів їх розложити. Тому не можна було пізнати, якої він барви. Виглядав, як зчорнілий осінній листок. Я посадила його на одну з кім натних рослин і там він непоруш ний залишився. Другого дня рано гляджу на метелика — дарма: не бачу його. Шукаю всюди: немає. Господь один знає, куди дівся. Врешті пе рестала я шукати та погодилася з думкою, що не можна його від найти. Щез. Словом —- загадка. Життя йшло звичайним ходом, і я забула про метелика. Місяць пізніше сиджу в своїй кімнаті, читаю. Нагло тихий ше лест звертає на себе мою увагу. Звідки? Шелест походить зо сторони вікна. Дивлюсь туди — нічого там не видно. Нарешті стаю, зближуюсь до вікна і бачу . . . Бачу гарного метелика! Ходить собі пишний по білій лиштві попри скляну шибу. Краї та середина крил наче посилані бронзово-червонавим пилом. — Близько вузенько - подовгастого тіла крильця поросли тонесень ким волоссям тієї самої барви. (Верхні крильця легко вирізані, спідні лагідно заокруглені. Спід їх — чорно-синявий. Усі чотири крильця на краєчку прикрашені лись, поплутались з моїм волос сям. Приплющую очі — нюхаю за пах квітки. Прекрасні зерна дозрівають у ній. Я і вона: Жінка і Квітка. Дві живі істоти. Одна людська — друга рослин на. Обидві — втілення Божої волі. Обидві — перехідні збірники космічних сил. В них обох кружляють життєві соки. Нагнулись до себе, свідоме з не свідомим, понад прірвою еонів. Соняшники. 14. серпня 1931. великим фіялково-синім оком, так виразно нарисованим, що наче дивиться на тебе. Крильця мають очі! Як же див но! А так воно є. На диво вірно на гадують живі правдиві очі. „Па вине око“ звуть цей рід мотилів. Ступає метелик на тонесеньких мов нитки, ніжках по вікні, а при тім розпростирає, то замикає по вільно розкішні крильця. Радість мою годі описати. —• Чудове, прегарне сотворін- ня! —- кажу до нього: —- нага дуєш мені літо, квіти! Ти сам, як квітка! Саме в хвилині, коли він стулює крильця докупи, беру його обе режно в пальці й кла/ду собі на руку. Він не противиться, не боїться, а ходить мені по руці. Хід його спричинює легесенькі лоскоти. Довгі тонесенькі вуси час від часу підносяться високо, то знову зни жуються. Я промовила до нього, а він розтулював та стулював чу дові крильця. Він і я відчували, що ми собі приятелі. Так то „павине око“ перебува ло у мене около трьох тижнів. Щоденно я ставила йому на ма лій підставці трохи розпущеного в воді цукру, брала його в руку, замочувала, дрібне рильце й тоді знов пускала. Не знаю, чи з цьо го користав і живився тим, але почував себе добре й ставав з дня на день живішим. Щовечора, коли засвічували Павине око НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1962 $
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
