Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
не Поділляяк називали Терно пільщину, так багато мало спіль ного з рідною Херсонщиною. Йшла 'ВОіЗО'Виця. Під’їздили важ кі, зовсім як наші степові „мажа ри", вози зі снопами. З них було будовано могутні, огрядно й на віть артистично заокруглені стіж ки. Золотим порохом опадав про- мінястий лагідний вечір, що зав жди своїм настроєм викликає в пам’яті несмертельну молитву з Чину Вечірні: Світе тихий, Святия слави безсмертного Отця Небесного... Іїсусе Христе, Пришедше солица на запад, Видівше світ вечерній... (Ми сиділи з паном Миколою під великою стодолою („клуня" —- по-степовому). Бін час від часу давав розпорядження, увесь по глинений „симфонією ВОЗОВИЦІ" — від досвітку до пізнього вечо ра. Але й він, і я вже знали, що де, маже, останні дні й годи ни того ,,.світу тихого"... Тому перериваючи чергове розпоря дження (,,а підбий-но з правого боку!"), пан Микола раптом обер тається до мене і несподівано ка же: ■ — Немає сили, яка б мене ві дірвала від цього. Хай буду о- станнім форналем, останнім чаба ном, але я — 'буду тут, в цім господарстві, що адже ж це я .його відтворив, відродив до остан нього стебла. Тут же не про „мій маєток“ ходить: ходить про са мий сенс життя — про творчість! За кілька день я повернувся до себе, себто до Варшави, а на тре тій день іпо повороті загула війна. І лише кілька місяців пізніш я одержав був першу вістку від па ні Ліни, вже з Відня. В листі во на повідомляла, що її перекону вання протягом першого місяця совєтської окупації —■ не пома гали, а коли вона пана Миколу нарешті переконала і все було готове до від’їзду, ного було за арештовано тієї ж ночі. Навіть „останнім форналем" не залиши ли, бо такі, як Микола Малиць- кий, не мають права жити, навіть на не своїй землі. Пізніш довелося побачитися з панею Ліною у Відні. Побачення тривало кілька хвилин. Вона все ще вірила, що Микола живий, що повернеться. Але він, розумієть ся, не повернувся... Листування урвалося. І аж згодом, вже на „другій" еміграції, долинула ви падкова звістка, що Дарія іВікон- ська, побачивши перші патрулі „доблесних", кинулася з вікна кількаповерхового віденського бу динку. Так загинула „остання в роді". V І, все ж старий рід, як свічка догоряючи, часом спалахує во станнє. Так було з Дарією Вікон- ською. Мимо англійського виховання і рнглійської мови, що була їй май же рідна, пані Ліна не робила враження аіні „енґлізованої", ані „інтернаціоналізованої" (хоч на лежала до тієї верстви, що, силою речей, була якби „міжнародНя", чи, в кожнім разі, .всеевропей- ська). Її українська мова звучала невимушено-природньо (хоч ан глійську мову пінила вона й лю била і, читаючи мені вголос мор ські вірші А. Теннісона, намага лась переконати в їх органічній музичності). Так, звичайно, зву чить мова власної нації. Але не лише мова. У цій назовні ніби крихкій теплярняній рослині ко ренилися два засадничі складни ки: органічна лучність із націо нальною спільнотою і високе — як пристало на справжній (а не титулярний чи удаваний) аристо кратизм —- почуття національно го обов’язку, оформлене й здис- ципліноване англійським вихован ням. І лише в цім відношенні --- вона була „енґлізована". Пані Ліна, розуміється, помага ла селянам, була лікарем і апте карем, вишукувала здібних, щоб підпомагати їх або й призначити стипендію (знаю конкретний при клад), словом, виконувала все те, що наказували походження, тра диція і суспільне положення. Але пані Ліна, як Дарія Віконська, за лишила нам кілька тонких і гли боких нарисів, скромну книжечку мистецької прози під назвою „Райська яблінка", невелику але змістовну, (а як на наші літера турні відносини — аж екзотичну!) монографію про, тоді ще в Европі мало голосного, Дженмса Джой- са. Врешті — Дарія Віконська, як плід своїх роздумів над психоло гією, культурою й історією влас ного народу і як спробу філосо фічної синтези праці вже дозрі лого й досвідченого інтелекту, залишила нам монументальний том: „За державну бронзу". ...Я двічі написав „залишила нам" і ось гірко подумав, що ці слова є, властиво, звичним за гальником, надодаток — майже порожнім. „Залишила" — так, але чи зуміли ми те залишене нею, якщо вже не „одержати", тобто сприйняти, то, принаймні, захова ти, переховати для нових поко лінь? Є якась фатальна механіка в справі переховування наших дру- ків. Розуміється, вітри й бурі, ру їни й пожежі нашої історії мало сприяють тому переховуванню. Але ось, розглядаючи часом чу дом зацілілі розрізнені числа ЛНВ, Вістника, Життя й Революції, — з жахом спостерігаєш, як пожов клий і крихкий папір ламається й кришиться під найобережнішим дотиком пальців. Часом з’явля ється навіть абсурдальний здогад, що тут таїться якесь свідоме шкід ництво... Ні, книга „За державну бронзу" —- то був монументаль ний том, чудовий папір, добірний друк, прекрасна обкладинка (уяв ляю соїбі, як кряхтів пан Микола, вписуючи на „видатки“ у своїй господарській ібухгальтерії, певно, немаленьку суму, 'бо ж очевидно, книга йшла „накладом автора"). То було щось, що мало залиши тися напевно, що було плянова- но, як заповіт, на потомні поко ління, на потомні часи. Отже, як що той той том десь існує (в Ри мі? в Парижі? в Кілі — при уні верситеті, де, як кажуть, захова на найбільша кількість україні ки?), то його можна б розшукати, відновити... поки час. А, покищо, болить думка, що пам’ять людська, навіть про най ближче, є недолуга і зрадлива. Отже, немає мови не то що про цитати, а й про переказ хоч кіль кох із тієї книги думок. І тому цю згадку про Дарію Віконську при- ходиться Обірвати, що так скажу, без висновків, без закінчення. ...Ми стояли в голлі приватного пенсіонату в Відні і обмінювалися судорожно-короткими, обірваними реченнями. Часу не було ані об ставин на справжню розмову. Па ні Ліна своїм чорним футром якби підкреслювала нашу спільну й за- 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
