Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
не Поділляяк називали Терно пільщину, так багато мало спіль ного з рідною Херсонщиною. Йшла 'ВОіЗО'Виця. Під’їздили важ кі, зовсім як наші степові „мажа ри", вози зі снопами. З них було будовано могутні, огрядно й на віть артистично заокруглені стіж ки. Золотим порохом опадав про- мінястий лагідний вечір, що зав жди своїм настроєм викликає в пам’яті несмертельну молитву з Чину Вечірні: Світе тихий, Святия слави безсмертного Отця Небесного... Іїсусе Христе, Пришедше солица на запад, Видівше світ вечерній... (Ми сиділи з паном Миколою під великою стодолою („клуня" —- по-степовому). Бін час від часу давав розпорядження, увесь по глинений „симфонією ВОЗОВИЦІ" — від досвітку до пізнього вечо ра. Але й він, і я вже знали, що де, маже, останні дні й годи ни того ,,.світу тихого"... Тому перериваючи чергове розпоря дження (,,а підбий-но з правого боку!"), пан Микола раптом обер тається до мене і несподівано ка же: ■ — Немає сили, яка б мене ві дірвала від цього. Хай буду о- станнім форналем, останнім чаба ном, але я — 'буду тут, в цім господарстві, що адже ж це я .його відтворив, відродив до остан нього стебла. Тут же не про „мій маєток“ ходить: ходить про са мий сенс життя — про творчість! За кілька день я повернувся до себе, себто до Варшави, а на тре тій день іпо повороті загула війна. І лише кілька місяців пізніш я одержав був першу вістку від па ні Ліни, вже з Відня. В листі во на повідомляла, що її перекону вання протягом першого місяця совєтської окупації —■ не пома гали, а коли вона пана Миколу нарешті переконала і все було готове до від’їзду, ного було за арештовано тієї ж ночі. Навіть „останнім форналем" не залиши ли, бо такі, як Микола Малиць- кий, не мають права жити, навіть на не своїй землі. Пізніш довелося побачитися з панею Ліною у Відні. Побачення тривало кілька хвилин. Вона все ще вірила, що Микола живий, що повернеться. Але він, розумієть ся, не повернувся... Листування урвалося. І аж згодом, вже на „другій" еміграції, долинула ви падкова звістка, що Дарія іВікон- ська, побачивши перші патрулі „доблесних", кинулася з вікна кількаповерхового віденського бу динку. Так загинула „остання в роді". V І, все ж старий рід, як свічка догоряючи, часом спалахує во станнє. Так було з Дарією Вікон- ською. Мимо англійського виховання і рнглійської мови, що була їй май же рідна, пані Ліна не робила враження аіні „енґлізованої", ані „інтернаціоналізованої" (хоч на лежала до тієї верстви, що, силою речей, була якби „міжнародНя", чи, в кожнім разі, .всеевропей- ська). Її українська мова звучала невимушено-природньо (хоч ан глійську мову пінила вона й лю била і, читаючи мені вголос мор ські вірші А. Теннісона, намага лась переконати в їх органічній музичності). Так, звичайно, зву чить мова власної нації. Але не лише мова. У цій назовні ніби крихкій теплярняній рослині ко ренилися два засадничі складни ки: органічна лучність із націо нальною спільнотою і високе — як пристало на справжній (а не титулярний чи удаваний) аристо кратизм —- почуття національно го обов’язку, оформлене й здис- ципліноване англійським вихован ням. І лише в цім відношенні --- вона була „енґлізована". Пані Ліна, розуміється, помага ла селянам, була лікарем і апте карем, вишукувала здібних, щоб підпомагати їх або й призначити стипендію (знаю конкретний при клад), словом, виконувала все те, що наказували походження, тра диція і суспільне положення. Але пані Ліна, як Дарія Віконська, за лишила нам кілька тонких і гли боких нарисів, скромну книжечку мистецької прози під назвою „Райська яблінка", невелику але змістовну, (а як на наші літера турні відносини — аж екзотичну!) монографію про, тоді ще в Европі мало голосного, Дженмса Джой- са. Врешті — Дарія Віконська, як плід своїх роздумів над психоло гією, культурою й історією влас ного народу і як спробу філосо фічної синтези праці вже дозрі лого й досвідченого інтелекту, залишила нам монументальний том: „За державну бронзу". ...Я двічі написав „залишила нам" і ось гірко подумав, що ці слова є, властиво, звичним за гальником, надодаток — майже порожнім. „Залишила" — так, але чи зуміли ми те залишене нею, якщо вже не „одержати", тобто сприйняти, то, принаймні, захова ти, переховати для нових поко лінь? Є якась фатальна механіка в справі переховування наших дру- ків. Розуміється, вітри й бурі, ру їни й пожежі нашої історії мало сприяють тому переховуванню. Але ось, розглядаючи часом чу дом зацілілі розрізнені числа ЛНВ, Вістника, Життя й Революції, — з жахом спостерігаєш, як пожов клий і крихкий папір ламається й кришиться під найобережнішим дотиком пальців. Часом з’явля ється навіть абсурдальний здогад, що тут таїться якесь свідоме шкід ництво... Ні, книга „За державну бронзу" —- то був монументаль ний том, чудовий папір, добірний друк, прекрасна обкладинка (уяв ляю соїбі, як кряхтів пан Микола, вписуючи на „видатки“ у своїй господарській ібухгальтерії, певно, немаленьку суму, 'бо ж очевидно, книга йшла „накладом автора"). То було щось, що мало залиши тися напевно, що було плянова- но, як заповіт, на потомні поко ління, на потомні часи. Отже, як що той той том десь існує (в Ри мі? в Парижі? в Кілі — при уні верситеті, де, як кажуть, захова на найбільша кількість україні ки?), то його можна б розшукати, відновити... поки час. А, покищо, болить думка, що пам’ять людська, навіть про най ближче, є недолуга і зрадлива. Отже, немає мови не то що про цитати, а й про переказ хоч кіль кох із тієї книги думок. І тому цю згадку про Дарію Віконську при- ходиться Обірвати, що так скажу, без висновків, без закінчення. ...Ми стояли в голлі приватного пенсіонату в Відні і обмінювалися судорожно-короткими, обірваними реченнями. Часу не було ані об ставин на справжню розмову. Па ні Ліна своїм чорним футром якби підкреслювала нашу спільну й за- 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
