Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дома тоді в еміграції україн ська поетеса. Тож помандруймо до Варшави 1920 року. Варшава тоді приймала українських політемігрантів, що залишали терени України після поразок українських військ. Наші сою зники поляки облаштували у столиці Дипломатичну місію УНР, яку очолював відомий український діяч Андрій Лі- вицький. Його сім’я займала кілька кімнат місії і, зрештою, родина часто приймала гостей з України не офіційно, а в родинному колі. Донька Анд рія і Марії Лівицьких вісім надцятилітня Наталя допома гала матері в тих урядово- родинних прийомах. Нерідко гостями були поважні люди з української колонії емігрантів. Ви вже, очевидно, здогадалися, що був вечір, коли гостем Лівицьких був сорокадев’яти- літній український поет Ми кола Вороний. Ось як про це згадувала через роки Наталя Лівицька- Холодна: „Одного разу, коли я повернулася додому, мама зустріла мене словами, що подіяли на мене як доторк електричного струму: - Швидше! Сідаймо до вечері. Посаджу тебе коло Вороного! Причепурившися трохи, я вийшла до їдальні. Там уже всі сиділи за вечерею. Мама показала мені місце коло яко гось старшого пана в пенсне. - „Невже це поет?” - подумала я з острахом. Але мама вже представляла йому свою доч ку, і я виразно почула ім'я: Микола... Я скоса подивилася на нього. Обличчя гімназіяль- ного вчителя (й обов'язково математики!), ріденьке волосся над голим високим чолом, ніс, міцно зчіплене пенсне й жовті вуса. Таким я бачила мого першого живого поета. Все ж таки це був поет. Нарешті я почую його, почую його слова, живі слова, а не надруковані в книжці. Хоч я любила читати книжки, проте, побачити живим одного з їхніх авторів було для мене подією. Вороного я любила не найбіль ше, але все таки то був поет! Сідаючи на вказане мені місце, я подумала: „Ну що ж, не всі ж поети мусять бути гарні, як наприклад Байрон”. І стала прислухатися до того, що він говорив. І спало мені на думку ще щось, а саме, що не завжди поети в товаристві го ворять про поетичні речі пое тичними словами. І стало мені чомусь дуже сумно. Може в передчутті чо гось, мені тоді ще невідомого, незнаного, але що часом якось інтуїтивно, підсвідоме відкри вається вам через заслону майбутнього. Я знала багатьох поетів, українських і неукра їнських, і всі вони були не такими, якими собі їх уявляла така дівчина-мрійниця, якою я була в той далекий 1920 рік. І першим моїм розчаруванням був Микола Вороний. Проте, ми потім часто зустрічалися, багато говорили, себто говорив він, а я більше слухала. Врешті я навіть вирі шила довірити йому мою таємницю, мої вірші. Але це сталося не одразу. Вороний оповідав мені про інших мо лодих поетів, особливо про одного - Юрія Липу. Це був, як казав Вороний, „стрункий юнак з мрійливими блакит ними очима”. Я таким і збе регла його в своєму серці аж до першої зустрічі з ним... А тим часом тривали мої розмови з Вороним, і я на мірювалася показати йому свої вірші. Пригадую, як ми сиділи з ним одного гарного літнього вечора на бальконі нашої їдальні... Я несміливо подала йому досить грубенький зошит з проханням перечитати його й сказати свою думку. Але в своїй наївності я не зрозуміла, що підстаркуватий поет ста виться до мене не як до початківця, теж поета, але як ще не цілком зів'ялий мужчина до молоденької дівчини, з якою йому було приємно го ворити й навіть пофліртувати, загортаючися в тогу знаного поета. Він довго не приносив мені зошита й повернув його разом зі своєю фотографією великого розміру, на звороті якої був, здається шестистроф- ний вірш, присвячений мені. Фотографія, звичайно, загуби лася в наших мандрах, а вірш був надрукований у віденській „Волі”. Цей вірш він сам без мого відома дав до „Волі”. Піс ля цього з мене почали жарту вати, що я задурила голову старому поетові. А що з моїм зошитом? Ніякої думки він не висловив ані усно, ані на письмі, тільки майже над кожним віршем бу ли якісь смішно сентименталь ні написи. Пам'ятаю лише один (бо зошит, звичайно, теж загу бився), над яким навскіс було написано: „славна Натуся”! І це все! Мені було боля че до сліз. Щоб так зо мною повестися! Я, звичайно, була певна, що мої вірші нічого не варті, й він мене просто хотів чемно позбутися. Й тому мені ще прикріше було чути натяки на те, що „старий поет у мені закохався”. Цілком зрозуміла реакція юної поетеси, для якої Микола 6 “Н А Ш Е Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 2005 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top