Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
над Стугною й Десною, Турбежем та Сулою, а скільки приязних високих посольств з далекої Німеччини, Чехії, Угорщини навідують княжий двір! Скільки опіки над своїми воїнами роз горнув наш князь. Біля нього вже свої люди, а не найманці-варяги, свої бояри й дружинники- русичі. Між ними вірний дорадник-дядько, брат твій, Добриня. І таких, як він, много. А ти, Малуше, це все називаєш незавершеним ділом? Якщо ти, його матір, не в силі оцінити свого сина, то зроблять це боги. Ось наказав Володимир витесати Перуна і поставити перед самою замковою брамою...” Заскигліло чайкою Малушине серце. А як посланці від’їхали, знемогла мати. Поблідла, ослабла, на її тендітне тіло впав якийсь невидимий тягар. Поїли хвору добрі люди цілющими зелами, але марними були їхні зусилля. Малуша меркла, догоряла. Серед темної ночі мчав вихором лісами-полями самотній їздець, підганяючи стременами коня. Ні бояр, ні дружинників не бажав князь біля себе. З віддалі заблимали бліді світла Будутинських осель. “Коли б не запізно, коли б не запізно!” Припав соколом біля материного ложа. Оживилось лице недужої якимсь блідим сяйвом, але очі гляділи вже наче з далекої вічності. На синове чоло лягла журба-печаль. У своїх кріпких долонях тулив він ніжно материну руку, білу, як лілея, і вдивлявся в її лице, оте єдине на світі - вірне, незрадливе обличчя! А кожна зморшка на ньому - це крапля його неспокійної долі, його походи, тривоги, небезпеки, його гріхи. А кожний сивий волосок, - це туга-тоска за сином. Що слава цього світа, блиск і могутність, і велич, бліді вони! Як радо віддав би їх за оце єдине материне життя. За вікном гудів осінній вітер, догоряла біля матері свіча, і в темінь ночі полилася молитва, гаряча, давня, призабута і дорога, як знайдена знечев’я перлина серед пилу життєвих шляхів. “Отче наш, іже єси на небесах...” Це ж вона, люба мати, вчила його колись тих слів, а він маленьким повторяв за нею. “Помилуй, Христе, матір мою! Оздорови її, як оздоровляв Ти хворих і воскрешав померших. Вкажи мені шлях з темряви до Вітця Твого, щоб я прийняв Його й служив Йому і насліддя моє та нарід мій повів до Нього. Бо княжа слава не дала душі моїй ні миру, ні миру, ні щастя. Шукаю вже давно за світлом Твоїм з цієї темряви, з гордині моєї. Візьми мене за руку і поведи до Правди, як матір мене колись вела й навчала. Зглянься над нею, верни їй силу, щоби дожила славити Твоєго царства на нашій землі...” Надворі сіріло, свічка погасла, а князь клячав, молився і сповідався матері у гріхах своїх. Суворе лице воїна осяяло невидиме тепло, а з очей, що досі не знали милосердя, скотилася гаряча сльоза і впала на материні уста. І. о диво, вони, бліді та зів’ялі, відкрилися, оживилися і усміхнулися до сина, як колись давно. “Все вислухай серця свого, сину”, - прошептали. Ще ослаблену, але оновлену й чудесно ізцілену везли Малушу в Київські палати. В славі вертав Володимир-християнин з Корсунського походу, а біля нього грецька царівна, дружина його Анна. Пливли ідоли в безповоротну безвість, а води священного Дніпра-Славути хрестили нарід наш у нову святу віру. Древні звичаї предків вливалися в нову євангельську правду, як ріки в широке море, і зрошували щедро, спрагнені ниви нашого буття. Раділа Малуша, вижила, скріпилась, навчала внуків нової віри, помагала князеві годувати голодних, піклуватися сиротами й вдовами, провідувати недужих, заступатись за покривджених. Докін чувала синові діла. На годинниках віків вибивав тисячний рік і забирав з собою все найцінніше й найдо рожче Руської землі - родительку її хрестителя-апостола, Малушу - рабу Господню. Плакав син і плакала його земля за матір’ю святою. Били дзвони в Десятинному соборі. На Київські гори спадали срібні роси. Лшет m g p “Н А Ш Е Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 2005 35
Page load link
Go to Top