Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
вікно вливався аромат розквітлих, білих фльоксів. Спершись на підвіконня, я бачила, як раз-у-раз спалахували на далекому, синьому небосхилі яскраві зірниці. На зоряному, глибокому небі ніби зависла вічність. Тиша. Лиш чути, як падають яблука в саду. Думала про те, що вранці піду шукати їх в траві, ці пахучі дари природи, дозрілі яблука. У таку ніч не хочеться спати, хвилюється душа, товпляться і напливають думки про нашу долю, чим скінчиться ця боротьба ворожих сил, в полоні якої ми опинились. Такі тривожні питання, а за вікном тиша, а за вікном байдужий всесвіт. Того літа я якось скоро “виросла”, почала звертати увагу на речі, які раніше не спостерігала, ніби відчула, що маю нагоду ближче приглянутись до рідного краю, до його особливостей. Я зауважила, що серед неселення плекалися народні традиції, звичаї, що попри всі заходи радянської влади тут не забулися релігійні обряди. На дорогах, на полях навіть чужі собі люди поздоровлялися привітом “Слава Богу”. В неділю у церкві було повно народу. Ще пам’ятаю: дів чата і молодиці гарно причепурені, але босі вступали по дорозі до церкви на ґанок нашого дому, щоб пере почити і ... взутися, бо тут вже починалося містечко. На “Спаса” несли до церкви посвятити перші достиглі яблука і багато квітів. Тут, як і деінде, звичаї збері галися переважно жіноцтвом. Ще трапилось мені побувати на правдивому, селянському весіллі, коли знайома дівчина виходила заміж. Я побувала на “дівич-вечорі”, коли засватана “мусіла” гірко плакати, прощаючись зі своїм дівоцт вом. А дружки, розплітаючи їй коси, співали особливі, лише на це призначені пісні. Бачила, як молодиці пекли весільний коровай, приспівуючи, приговорюючи за всіма приписами, щоб спікся коровай молодій парі на щастя, на здоров'я, на добро. Весілля було досить гучне. В хаті поважні, запрошені гості складали моло дим побажання й дарунки, їх частували горілкою в малих, мідяних чарочках. Молоді дякували, "пере пивали” з ними і цілувалися. Десь під кінець були вже на доброму “підпитку”. А на подвір’ї зібралася мо лодь, грали музики. Пригадую, танцювали швидкий, народний танок “метелицю”. В міцних руках молодого парубка під вигуки і цокання закаблуків закрутилась і я в танці ніби у вихорі. Оце весілля було кінцем моїх “веселощів”. Ще вліті я познайомилася з Володимиром, високим, сірооким юнаком лагідної, стриманої вдачі. Батьки його були десь заслані радянською владою, а виховала його бабуся, “стара полковничиха”, як її називали, вдова по українському полковнику. Він був завербований до місцевої української поліції при відділі німецької жандармерії. Ми зустрічалися в гурті молоді, часом він відпроваджував мене додому. Коли довідався, що мені загрожує вивіз до Німеччини, запропонував що попросить свого шефа, щоб моє прізвище зняли зі списків на виїзд, бо я його “наречена”. Було дуже смішно говорити про таку ви тівку, але вкінці погодились, що може вдасться відсунути небезпеку, перехитривши німців. І дійсно, десь коло двох місяців мене не турбували. Але в половині листопада прийшло нове розпорядження зібрати 400 осіб на примусову працю в Німеччині. Багато молоді вже вивезли попередньо і тепер хапали людей без розбору. Я серед призначе них. Куди тікати, де сховатись? Знайома лікарка порадила мені перебути критичні дні у неї, а маму примістити в лікарню, ніби вона хвора. Ліпшого вихо ду не було і ми погодились. Ніхто крім неї і нашого дідуся не мав знати де ми. Минули день і ніч і знову день. І тут скоїлося щось, чого ми так боялися. Нас викрили. Сильний грюк у двері: “Відкривай”! Лікарки не було вдома, двері відчинила її мала перелякана дочка. Увірвались два поліцаї; їм не довелося мене довго шукати. Випхали на вулицю, я лише встигла вхопити куртку. Під штиком повели через містечко в жандармерію. Я була приголомшена і обурена цим насильством. Мене огорнув відчай, — як вирватись на волю? Назустріч під’їздив віз, запряжений в дебелі коні. Майнула божевільна думка — кинутись коням під ноги. Однак я стрималася, — переміг інстинкт са мозбереження. У поліційному будинку замкнули мене в малу кімнату, де не було нічого крім трохи соломи в кутку. Але було вікно — моя потіха і надія, що не буду сидіти в повній темноті. В будинку рух, тупання ніг, вигуки, але по мене ніхто не приходив. Настав вечір. Думки хаотично товклись в голові: що буде зі мною, що зробить мама?.. Та ось почулися за дверима кроки, поворот ключа в замку, я не побачила хто зайшов у кімнату, але почула знайомий голос, — це був Володимир. Він тільки що повернувся додому і довідавшись, що сталося зі мною, відразу прийшов. На мить блимнула надія, але те що я почула, при голомшило, засмутило мене ще більше. Вже влітку було відомо, що в околицях на північ від нас, в полісь ких лісах і на Волині посилилося протистояння парти занів ворожим окупантам. Забезпечені підтримкою мі сцевого населення, партизани (УПА і червоні) завда вали німцям чималих втрат, нищили мости і залізниці, перешкоджаючи вивозові в Німеччину споживчих продуктів, чорнозему, коней, худоби, а також без платних робітників. Проти партизанів німці висилали малі військові частини з підтримкою жандармерії та поліції. В густих лісах, не знаючи терену, німці не мали успіху, бо партизани раптово наскакували і так само раптово зникали. Натомість, місцеве населення, що їх підтримувало, було беззахисне. Розлючені своїми невдачами, німці палили цілі села разом з людьми, а тих що втікали, дострілювали. Про це оповів Володимир, який був свідком такої розправи. Він зрозумів трагічність свого положення, зрозумів, що не може іти проти своїх людей, що мусить сам кудись втікати, а це пекло може прийти і сюди. Я слухала, по обличчі мені текли терпкі сльози. Мусіла погодитись, скоритися своїй долі. Володимир подбав про моє звільнення і відпровадив мене додому, — більше ми вже ніколи не бачились і я не знаю, що з ним сталося. Довідавшись про мій арешт, мама відразу “виздоровіла” і вийшла з лікарні. Коли вечером я по вернулася додому, мама вже пакувала наші речі: що Закінчення на стор. 33. 16 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
