Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ОСТАННЄ ЛІТО В УКРАЇНІ (Продовження) По довгій і тяжкій подорожі з Харкова в Чо повичі, що на Житомирщині, ми нарешті опинилися у рідному домі, на клаптику землі, яку називали своєю. Дім, де народилися і мама і я, був побудова ний моїм дідусем — аптекарем ще вкінці минулого століття на високому горбі, звідки відкривався гарний вид на містечко і околиці. Від вулиці дім відділяли високі, стрункі тополі та лапчасті каштани. Великий сад, що його дідусь сам насадив і виростив, спускався з горба вдолину аж до саджалки, де росли великі, розлогі верби. З цим садом пов’язані найкращі споми ни мого дитинства. Я любила його і знала в нім кожне дерево, всі закутки, кожний кущ. Зразу на другий день, трохи відпочивши з дороги, я поспішила оглянути сад, чи щось у ньому змінилося. Дерева вже набрякали бруньками, запові далися цвітом. Весна швидко входила у свої права, настали лагідні, соняшні дні, зазеленіла трава, пови- сихапи від болота дороги. В саді дідусь утримував великий город і з весною було багато роботи. Я охоче помагала. Так приємно було вдихати запах вологої, сонцем нагрітої землі, відчувати пружність свого тіла. Вже в першу неділю ми з мамою вибралися до церкви. В Чоповичах ще стояла стара, колись гар на, церква якраз навпроти нашого саду, але погра бована, понищена при радянській владі, стояла зам кненою впродовж довгих років. Тому тепер Службу Божу відправляли у великій залі місцевого клюбу. Внаслідок переслідувань релігії урядом, нам не дово дилось бувати в церкві за вийнятком одного разу з моєю бабунею в Іванівці, на Донеччині, коли мені було 5 років. Запам'яталося, як бабуся підстеляла мені свою широку спідницю, коли ставали на коліна, мов крізь сон пригадувалися свічки, ікони та церковний спів. Із хвилюванням вступили до церкви, яка була заповнена святково зодягненим людом. Всюди миго тіло світло тоненьких свічок, повітря напоєне сильним запахом ладану і воску. Святковий настрій підсилю вав хор на переміну зі співом священика. Він виго лошував урочисті слова молитви старослов’янською мовою, з чого я мало що розуміла, але відчувала їх важливість. Хрестилися люди, хрестилась і я, дякуючи Всевишньому за порятунок, за можливість участи у цьому святі. Це була Провідна неділя, перша по Велико дні, коли традиційно православні українці моляться за душі померлих. Несуть кошики з їжею на могили своїх рідних, прикрашують барвінком, віддають належне пам’яті покійних. За звичаєм лишають у священика свіжоспечені хлібинки “для бідних”. Тоді і нас як ново прибулих і потребуючих обдарували такими хлібин- ками. Вістка про наше повернення з Харкова швид ко облетіла містечко. Приходили знайомі і незнайомі, розпитували, приносили “гостинці”. Приходила до ді дуся по ліки молода дівчина Оля. Познайомившись зі мною, запрошувала прийти “на їх кут”, де збирається молодь, переважно дівчата на “веснянки”, поспівати, погуторити. В школі я вивчала “веснянки” з підруч ника української літератури. Ми читали зміст, але не чули співу і тому не залишалося належного враження. Тепер я мала нагоду послухати ці обрядові пісні. Вес няним вечером зібралися дівчата на подвір’ї у Олі, по сідали на колодах коло хати і полилася пісня, сво єрідна, ритуальна, передавана з покоління в поколін ня. Народна поетика. Я була в полоні романтичного настрою, але треба було повертатися додому і то вже була гірша справа, бо і тут німецька жандармерія встановила поліційні години від сутінків до світанку. На вулицях патрулі, то ж доводилось пробиратися додому поза будинками, городами й садками, через кладку на той бік річки, де починався наш сад. Мушу признатися, що було трохи лячно, коли зчинявся гавкіт собак, що міг звернути на мене увагу патрулів. Згодом знайшовся для мене провідник в особі брата моєї нової товаришки Наді. Одного дня я зустріла його на дорозі. Був чорнявий та стрункий. Пройшовши кілька кроків я оглянулась і в тій хвилині він оглянувся також. Усміхнулись. За день чи два познайомилися у Олі. Студент Київської Політехніки, був мобілізований в перших днях війни, трапив до німців у полон, звідки йому пощастило втікти. Оповідав про німецьку жорстокість, масові розстріли полонених, як вони тисячами гинули з голоду і холоду під відкритим небом. У нього була наречена, яку наді явся віднайти. Проводжаючи мене додому поводився як старший брат — опікун. Цікаво було розмовляти з ним на різні теми і вражала його гарна українська мова. У мене лишився про нього світлий спогад. Це були вечори повні романтики. Але пере важала реальність буднів, коли треба було відроб ляти “трудодні”. Німецькій адміністрації сподобалась колгоспна система, що відповідала їх колонізаторсь кій політиці на завойованих землях. У Чоповичах був осідок жандармерії, яка дбала, щоб ніхто не байдику вав без праці. Всі на поля, плантації, городи, щоб краще будувати німецький Райх. Всіх придатних до праці виганяли на роботу. Нас з мамою призначили на плантації хмелю, обсапувати кущі та полоти бур’ян. Згодом, коли хміль розвинувся і звивався вгору по високих тичках, нашою роботою було стягати його додолу і обривати рясний, яснозелений цвіт, який вживали для виробництва пива. Від цього обривання боліли спина і ноги, а запах хмелю задурманював голову. Щоб при одноманітній роботі не було так нудно, дівчата й молодиці співали. Тоді я наслухалася їхніх пісень. В околицях Чопович крім хмелю, що з віддалі виглядав як рівні, високі ряди кипарисів, вирощували льон і коноплі. Лани льону в голубому цвітінню манили красою, а коноплі росли буйні, вище людського зросту. Яка краса була іти полями між ланами гречки, вдихати її солодкий аромат, поміж хвилюючим, зеле 14 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
