Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ним житом. А після теплого, літнього дощу іти цвіту чим картоплинням, коли парує нагріта сонцем земля. Оця краса природи — ніби нагорода за тяжкий труд на її ланах. Це тут кінчається лісостеп і починається Полісся. На південь від ріки Ірші — поля, гаї, сади, на північ ліси тягнуться аж до Прип’яті. Ліси багаті на різні породи дерев, повні квітів та ягід. У вільні від праці дні ми залюбки йшли на ріку покупатися, полежати на її великім, вигладженім водою і часом камінню. Лежиш, бувало, на тих нагрітих сонцем глибах-каменях, довкола біжить, дзюрчить вода, а з лісу легкий вітерець доносить пахощі достиглих ягід. Правдивий рай на землі. Це старовинний край. Здавна жило тут плем’я деревлян, тут поблизу їх древній город, прос лавлений в леґенді Іскоростень (Коростень). Впро довж віків ліси ці були свідками історичних подій, вони записалися також і в навітню історію. З весною 1942 року в лісах Полісся і Волині організувалися партизанські загони для боротьби з окупантами. Партизани мали підтримку місцевого населення, знали терен і будували свої криївки-бази в густих лісах, перетиканих річками і болотами, куди німці не мали доступу. Звідти вони нападали на ворога, щоб здобути собі зброю, нищили мости, залізниці, а згодом підпалювали призначені на вивіз зерно, сіно, солому. Біля нашої залізничної станції були такі склади, але поблизу не було води, щоб гасити вогонь у випадку підпалу. Хитра адміністрація придумала “порятунок” — наказала поруч тих складів копати глибокі ями, які наповнялися грунтовою водою. До тої робочої групи потрапила і я. Рано- вранці з лопатою на плечі йшли ми босі 5 км. на за- лізничу станцію копати ями. Було дуже тяжко копати і викидати наверх мокру глину, стоячи по коліна у воді. Чим глибша яма, тим тяжча робота. Брудні, об- хпяпані, знеможені ми приставали на відпочинок, а для забезпечення виставляли вартового виглядати, чи не їде жандарм-наглядач. Особливо боялися начальника жандармерії, що ніби демон вихором гонив на чорному коні з нагайкою в руці. Не треба було багато щоби розгнівати його і попасти під побої. За цю невільничу працю нічого не платили, але вона рятувала на деякий час від “наборів” до Німеччини. Тому що більшість німецьких працездатних мужчин перебували у війську, на їхніх фабриках і господарствах не вистачало робочої сили. Німецький “геній” знайшов просту розв’язку цієї проблеми — примушував молодь в окупованих країнах до масового виїзду на працю до Німеччини. В наших околицях не було охочих їхати добровільно, то людей хапали і вивозили насильно. Як тільки скінчилася робота при копанні ям, моє прізвище з’явилося у списку на виїзд. Тому, що я не зголошувалася на збірний пункт, по мене післали поліцаїв. Коли побачила їх на подвір’ї, миттю кинулась сховатися в куті за шафою у притемненій кімнаті. З цього сховища чула як мама пояснювала, що я подалася в Коростень, що мене тут немає. Я тремтіла всім тілом, боялася, що будуть шукати. Це страх переслідуваного звіра, страх безправної, беззахистної істоти. Цим разом лихо мене обминуло, поліцаї відійшли без обшуку, може з респекту до мого дідуся. Минув місяць чи два і ось вже знову збирають новий контингент — набір на виїзд. Мене не поминули, але я твердо вирішила не їхати. Треба тікати з дому, але куди? Віддавна ми знали одну гарну селянську родину, яка жила на хуторі серед піль. Коли ми приїздили до дідуся на літній відпо чинок, я залюбки ішла до них на хутір купити масло, сир, сметану. А вони, їдучи на базар, вступали до нас посидіти, погостювати. Була це гарна, працьовита родина, що потерпіла під час колективізації. Тоді гос подиню Мотрю заарештували за "спротив” радян ській владі, вивезли на Сибір. Після восьми років ка- торожної праці їй пощастило повернутися додому. Оцей Мотрин хутір здавався нам одиноким місцем, де ми могли б сховатися. Кажу ми, бо у випадку моєї відсутности могли призначити на виїзд маму. На хуторі прийняли нас як давніх знайомих. Посадили разом з ними вечеряти (як зараз пам’ятаю — їли смачні картопляні пиріжки зі сметаною- робленкою). У хаті чисто, охайно, в куті коло столу засвічена лямпадка перед святим образом, запах засушеної м’яти, васильків. Вродливі діти — син і донька. їм також загрожує вивіз до Німеччини, хоч їх потрібно в господарці. Ніхто не сміє знати, що нас переховують, не вільно, щоб нас хтось побачив. Після вечері господарі повели нас на подвір’я до високої клуні. Там під дахом було складено багато свіжонасу- шеного сіна. По драбині видряпались і там ночували і днювали. Додолу злазили лише за потребами та щоб щось з’їсти. Так кілька днів, поки не скінчилося “охоплення бранців”. Вечерами ми довго не могли за снути. Серпневі, теплі ночі з музикою цвіркунів у паху чому сіні. Через проміжки між дошками вливалося місячне світло, а здалеку, з полів доносилася пісня. Особлива “з відводами”, чарівна пісня. То дівчата і парубки верталися полями додому. Вранці будив нас голос господаря, його смішні “прокльони” — нарікан ня чи то на корову “а вовки б тебе з’їли”, чи то на кури, що десь нашкодили “тхір би вас видушив”. В дійсності цей господар і його сім’я були втіленням доброти і лагідности. З цим хутором пов’язаний у мене ще один спогад. Одного гарного, літнього дня я верталася з хутора полями з плесканкою свіжого сиру. Ішла боса, з приємністю відчуваючи тепло нагрітої землі. Довко ла повітря насичене запахом трав і польових квітів. Дорога вела поміж легкими горбами. Заходило сонце, а легкий вітер хвилював жита і трави, одна за одною перекочувались зелені хвилі. На пригаслім, хоч ще прозорім небі з’явився місяць-молодик. Довкола ні душі. Лише краса-природа, а серед неї — я. Якесь містерійне почуття огорнуло мене і підказувало: лови цю мить, вона для тебе вже не повернеться. Я захо вала в пам’яті, взяла цей сувенір з собою. А ще про літні, теплі ночі, коли у відкрите “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1999 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
