Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
в тканину композицій, звірі й птахи —унікуми, химерії, видива, зроджені фантазією, невидані, нечувані, не зафіксовані на полотнах і графічних аркушах жодним світовим художником, ірреальні й реальні водночас, існують лише в одному примірнику і то не десь, а в Україні, на станкових картинах і панно Марії Прийма ченко! І ще. Звичайні звірі мають природне біологічне обарвлення — і такі вони в творах майстрів живопису. А в Приймаченко слон зелений, синій, жовтий, мавпа рожева, чорна, лев синій, червоний, зелений... Це ж підкреслено і в багатьох назвах — ’’Синій лев”, ’’Зелений слон”, ’’Синє звірятко”, ’’Фіолетовий звір”, ’’Чорний звір”, ’’Рожева мавпа”... Парадоксально? Ні, для болотнянської малювальниці закономірно —такими бачить своїх героїв, такими й зображує. Антихудожньо? Аніскілечки, гармо нія й контрасти барв у неї дивовижні, композиційно виправдані і вмотивовані. Оце і є мистецьке диво Марії Приймаченко. Сотні робіт художниці в столичних, обласних музеях України, в рідному районному центрі Іванкові, що гордиться своєю знаменитою землячкою, більшість із яких експонуються в постійно діючих вис тавках, — промовисте потвердження тому. І кожна мальовка, своєрідна образна метафора, — то продуманий, міцно закомпанований, бездоганно де коративно зреалізований сюжет, що не завжди під дається звичайному переказові. Тут потрібні не лише знання багатющого усталеного арсеналу засобів вира ження в народному мистецтві, а й самої природи наїв ного мистецтва, зокрема глибокого розуміння характеру мислення Марії Приймаченко — геніяльної великої ди тини з широко розкритими очима на дивовижний світ, яка не знати, в які нетрища фантазії заведе тебе, які видива явить у тому чи тому аркуші. Закінчення в наступному числі. ІННАХРИСТЕНКО ВАГОН НА ЗАПАСНІЙ КОЛІЇ Весна тридцять третього була якась примарна, не правдоподібна. Непомітно, хутко і боязко стекли струм ки, оголивши нечепурне, неприбране з осени місто. На вулицях не чути було цвірінчання горобців, трамваї ози вались не дзвінко й загонисто, а глухо й деренчливо, та й люди снували по харківських тротуарах теж якось непомітно, заклопотано й боязко, хутко минаючи підво ріття, де тулились німі, байдужі до всього, замотані в ганчір’я приблуди, що майже втратили людську подобу. Лише глухо шамкотів переповнений, закурений, розбур ханий Південний вокзал, а за ним зміїлось густе плетиво рейок, котре слід було подолати, щоб дістатися до старого, обідраного вагона на далекій запасній колії. Вагон той правив за тимчасовий збірний пункт, куди міліціонери приводили й зносили покинутих на вокзалі дітей різного віку. І сюди через плутанину рейок до вагона поспішала, злегка накульгуючи, маленька, худа, заклопотана жінка, що мала там чергувати цілу добу. Вона не була ні медсестрою, ні санітаркою, не зай мала жодної платної посади. В свої сорок років — всього лише студентка, зарахована до інституту без документів про освіту, завдяки своїй біографії батрачки, револю ціонерки ще з 1905 p., що відбула царське заслання. Одержати освіту — було мрією всього її життя. Та коли серед студентів почався запис добровольців, ця жінка, сама колись зазнавши сирітства, зголосилася однією з перших. Так почалися її чергування на харківському вокзалі. Треба було приймати й розміщувати на голих вагонних полицях своїх підопічних. Ось дружинник1 при вів дівчинку й хлопчика років семи, певно, сестричку з братіком, що міцно трималися за руки і злякано ози ралися. Сбоє були босі, обідрані, не діти — маленькі скелетики з роздутими животиками. Жінка погладила їхні закудлані голівки, посадила на лаву й обернулася до міліціонера, що простягав їй згорток брудного лах міття, з якого визирало крихітне, по-старечому зморщене личко. Дитя вже й не плакало, а тільки квилило ледве чутно, скрививши тонкий, блідогубий ротик. Неможливо було спокійно дивитися на це нещасне беззахисне створіння. Жінка охопила живий згорток, притулила ло себе і стала легенько колисати. А як поклала дитину на полицю, її халат на грудях був уже не білий, а сірий від сили-силенної гладких, вгодованих вошей. Жінка ахнула й хутенько обтрусилася. Хлопчина років дванадцяти в супроводі ще одного міліціонера зайшов до вагона досить сміливо. Видно, мав уже сякий-такий досвід, вештаючись по станціях та поїздах, утікаючи з одного збірного пункту, щоб потра пити до іншого. Зрештою, чом би тут і не переночувати? — промовляла вся його невеличка, обшарпана, але неза лежна постать з руками в кишенях драних штанців. З ним не буде багато клопоту, подумала жінка і тут же завважила голодний блиск хлопчикових очей, спря мованих на стеаринову свічку в ліхтарі над дверима. То була їжа! Не в силі одірвати від неї очей, хлопчик про ковтнув слину. Жінка зідхнула. Машинально помацала в кишенях, але там не було й крихти. Та й звідки б їй узятись? Половину 600-грамової студентської пайки з’їла вдома. Решту вона лишила на вечерю дочці, бо та свої 400 утриманських грамів "знищувала” ще вранці. Сама ж вона вечеряти вже одвикла... А от оце хлоп’я... Швидше б укласти його спати, у сні голод забувається. Тільки свічку... свічку слід пильно стерегти. Як би хтось із таких старших лобуряк до неї не добрався. Надворі зовсім стемніло. Вагон був давно повний. На всіх полицях, закутані, тісно тулилися одне до одного дитячі тільця. Кому не було місця на полицях, вмощу вався долі. Старші хлопці залізали на треті, баґажні 10 "НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top