Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
шаленів Корнійчук (цитую за стенограмою з прото колу загальних зборів письменників, журналістів та працівників мистецтв Києва 12 березня 1944 року): ”Я, товариші, був присутній на засіданні Політбюро, коли розглядався сценарій Довженка. Товариш Ста лін цей сценарій аналізував. Він сказав Довженкові у вічі: Ви на сто кілометрів стоїте од ленінізму, од марксизму”. Що після цього всього залишилось робити Дов женкові? Як було жити? Не те, що жити, а й дихати? В які ще часи людської історії, хто з великих талан тів потрапляв під такий політичний прес, під який потрапив Довженко? Ніхто й ніколи. Тепер про це говорити легко. Особливо тим моїм сучасникам, котрі хоробрі заднім числом. Ліпше було б, аби вони не чіпали Довженка, помовчали. Довженко знав, що всупереч смертель ному на нього гонінню, треба вижити. Аби з того, що було у його душі, і що він задумав, бодай частину вдалося зробити. І він зробив! Я маю на увазі його ’’Щоденник”. Вигнаний з України в розквіті таланту, з 1933 року, він змушений був переїхати до Москви. Про який закордон, скажімо, Сполучені Штати, Австралію чи Канаду можна було думати, де би там ще і скільки, й на якому рівні він би створив! Що ми, Україна і людство ще мали б від цієї людини!.. В Москві Сталін тримав Довженка на налигачі. Він його, як я вже казав, тримав звісно для чого. Страшнішої каторги, ніж Москва, для Довженка годі було й думати. У 1956 році вона і загнала його у віці 62-ох років у передчасну смерть. В Москві він і почав вести ’’Що денник”. ”Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чу жині. Чому духовна мізерність українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами. Нащо я мучу, оплакую себе, навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводу- хість хитренького Хрущова в’ялить мою душу і тер зає її гнівом образи і обурення. Я не Хрущову на лежу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому служу, а не кон’юктурним намісникам України моєї і їх лизо блюдам і гайдукам п’яненьким. 3/8, 1945 р.” "Ніяких чуток з України. Птиця не доліта. Ворон кості не заносить. Мене бояться бачити і чути. Я один. 4/8, 1945 p.”. Та наймогутніші сторінки його ’’Щ оденника” 1941— 1945 років війни. В ті, вже відшліфовані й удосконалені до автоматизму Сталіном— Берією сек- сотні часи, коли будь-яку людську думку розглядали у мікроскоп, коли навіть уві сні над подушкою кож ної людини нависала тюрма, Довженко, не маючи тоді України як держави, маючи її лише у своїй душі, закричав про неї і про її потоптаний народ на всю свою душу. Він сказав про Україну з такою силою, з такою любов’ю, відчаєм і болем, що коли читаєш ті сторінки — здригаєшся. Так заступитися за свій народ, нищений, пограбований гітлерівською й ста лінською людиноненависницькими системами, які ще й смертельно схопилися на терені цього народу, так стати за нього зміг лише Довженко. Він один. Більш ніхто. Його ’’Щоденник” — це потрясаючий історич ний документ мислячої людини XX століття. За глибиною думки, пристрастю почуття й ду ховним злиттям себе і свого народу — подібного твору у світовій літературі я не знаю. ’’Все моє життя я мріяв зробити щось велике і надзвичайно потрібне, і радісне для людей. Слава тобі, Боже, і спасибі тобі, що я ще живу і здатен творити. Трудно жити й творити без щастя. Про одне тільки прошу: коли я тут, у Москві, помру од печалі в тяжкій самотині — візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в українській землі. Прийми його, Україно. Воно весь вік молилося тобі”. Ось такий заповіт. І звернений він не до кого- небудь, а до нас. Навіть не до тих поколінь, які вже йдуть за нами. Його заповіт сказано саме нам, пер шому вільному поколінню вільної України. І ми зо бов’язані ще за свого життя підставити свої плечі під його домовину й принести його додому. Пора вже й здобутися нам і на свій національний пантеон, де б спочили кращі сини нашого народу. На княжому місці зірваного більшовиками Михайлівсь кого Золотоверхого монастиря нашому національно му пантеонові й слід було б бути — між Собором святої Софії, Андріївською церквою, пам’ятником Володимирові Святому і Хрещатиком. Першими, кого ми повинні сюди перенести: чотирьох наших великих гетьманів — Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Івана Виговського, Петра Дорошенка. А для початку — принесемо Довженка. Не вічно ж таким, як він, проситися в Україну навіть з могили. 14 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1994 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top