Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
М А Л Е С Е Л О Б Е З В Е Л И К И Х П О Д ІЙ Тамара Мандебура, до минулого року заступниця декана катедри історії Київського університету, виро стала в селі Народичі біля Чорнобиля. Там і досі в родинній сільській хаті живе її вісімдесятирічна мати. До чепурної трикімнатної хатини, поруч стайні, кур ника, клуні і санітарного курінця, переїхала тітка Тамари зі села, що ще ближче розташоване біля Чорнобиля, ніж Народичі. Народичі розкинулися на піщаних висохлих болотах Полісся. Церкву знищили більшовики ще на початку 1920-их років, а дім куль тури — десь тепер у зоні. Головна вулиця Народичів — у соняшний день золотиста від піску — проходить повз хату матері Тамари. Де-не-де перед хатами лавочка, а на лавочках неділями висиджують селяни. По вулиці, на якій немає ні сміттячка, ні папірчика, проходжуються кури і гуси. Окрім холодної криниці з дерев’яним дашком та цинковим відром, на вулиці немає нічого. Хатки, квіточки, селяни у Гумових чоботях і сірих ватяних фуфайках. Небо, піски, висушені болота, перетворені у поля, і сірі, але усміхнені лиця селян. Вряди-годи надійде мале дитинча з бабусею. Батьки переїхали або намагаються переїхати в більші міста, де життя легше і де можна заробити гроші, а не тільки виро щувати плоди. Городини з Народичів тепер не купу ють, та й нікому її купувати. Люди не приїжджають, як колись, до Чорнобильської катастрофи. На Укра їні, як у світі взагалі, Чорнобиль не означає місце- вости, це вже прийняте скорочення Чорнобильської катастрофи. Валерій Закусило, що помагав мені у Києві госпо дарювати, купував квитки, куди треба, направляв замки, вікна, возив у степ і до Мотриного лісу біля Мазепиного Суботова, виростав у Києві і знає його як міська дитина. Але козацький рід Закусил досі залюднює половину села, суміжного з Народичами, і різні дядьки Валерія заступали йому батька, що у звісний міський спосіб покинув дружину і малих хво рих дітей. Валерій знає село і навідується до дядьків, коли йому треба помочі в роботі. Тамара Мандебура не часто відвідує матір — автобуси погано їздять, та й вдома і на праці багато роботи. В додатку, Тамара — правдивий науковець. Світ, який їй відкрила вчителька сільської школи, позичаючи різні книжки, далі зростає відкриттям но вих галузей історії. Так я і заприязнилася з Тамарою коли вона геройськи боролася, щоб професор Омелян Пріцак та я читали нормальні курси в істо ричній програмі університету. Тамара наполегливо працює над книжками, які не могла читати колись. МАРТА БОГАЧЕВСЬКА Мешканці села Народичі. Перша справа — Марта Бога- чевська-Хом’як. Narodychi residents. First from right — Martha Bohachevsky- Chomiak. Вона приготовляє нові курси, намагається помогти своїм дітям, але не хоче влаштовувати їх. ”Це вони, пані Марто, мусять самі зробити. Ми з чоловіком дали їм можливість, працювати мусять самі”, — каже вона. Минулої весни, коли у мене відкрилося віконце часу, я попросила Валерія поїхати в Народичі. Тамара везла матері хліб, м’ясо, цукор. Автом поїздка триває, навіть окружним шляхом, нецілих три години. Ніч перед нашою поїздкою закінчувалися інспек ційні наради Комісії науковців ЮНЕСКО про акре дитацію університету ’’Києво-Могилянська Академія”. Приїхало шість експертів-науковців з різних держав світу, серед них і я. Ректор університету Вячеслав Брюховецький вже два роки вислуховує від мене настанови, що треба рубати вікно у ширший світ, діставати поради від західніх адміністраторів універ ситетів, подаватися за підмогою до великих фунда цій, не обмежуватися ’’діяспорними” зв’язками. Не так легко зробити це без деякого вміння і знання, і не завжди це вміння доступне нашим колегам в Україні. У склад комісії ЮНЕСКО я ввійшла без протесту, але стала доповідачем та головою цієї комісії без пляну та без великої охоти. Мені ліньки було писати, та ще писати для ЮНЕСКО, і хотіла, щоб це зробив хтось інший. Але хто? Треба не тільки двомовности, але розуміння процесів інтеграції двох культур та зрозуміння праці Києво-Могилянської Академії. Шановний пан ректор оголосив вибір самочинно і публічно, і щоб не було скандалу, я покірно взялася до дводенної праці. Треба було координувати диску сію, підсумовувати наслідки оцінки університету чле нами комісії і написати належні звіти. Для моїх послуг затримали секретарок, і було велике замішання, коли виявилося, що ’’пані Марта, вона ж бо і професор, сама пише швидко на комп’ютері і не потребує секре тарської помочі”. Професори на Україні все ще часто ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1994 7
Page load link
Go to Top