Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
вважають, що володіти клявіятурою машинки до писання — це жіноче діло, не гідне їхнього інтелекту. Після нарад і церемоніяльного покладення квітів перед пам’ятником Шевченкові біля Київського універ ситету, відбулася елеґантна вечеря у відновленому старому торговому домі на Подолі, через вулицю від Києво-Могилянських будинків. Був чудовий вечір, і політична, наукова та творча еліта Києва доказувала неодноразово, що Україна швидко виходить із к о л о н іа л ь н о го статусу. Науковці, дорадники ЮНЕСКО, провадили цікаві розмови, переконані у правильності їхньої високої оцінки університету "Києво-Могилян- ська Академія”. Такий вечір міг пройти у будь-якому гарному університетському місті і я, як часто в Києві, почувалася як вдома. Вранці я вдягнула джінси, і ми поїхали в На- родичі, в село. Та я помилялася, думаючи, що їду тільки на село. Україна гордиться не тільки новими університетами, але і районними центрами, що хочуть привітати навіть тих гостей з-за кордону, які на довший час приїжджають в Україну. Впродовж мого року на Україні Тамара Мандебура неодноразово рятувала мене медом, варенням та чаями і тепер, користаючи з нагоди провідати матір, вирішила, що не селами одними живе Полісся. В районному центрі на нас чекав представник Президента, котрий повіз нас в зону біля Народич. Ми займалися тим, чим і личить займатись біля ’’зони”. Тут також витворився свій протокол поведінки. Змірявши висоту радіяції, оглянувши закриті будівлі, я мала враження, що опинилася в якомусь ’’містечку духів” американського дикого заходу, ще перед приходом туристичної інду стрії. Якесь почуття нереального спокою, прирече- ности людської тимчасовости. Збирання вражень на пізніші розмови — тут і причина, чому я не хотіла їхати до Чорнобиля, мовляв, і я поклала руку у рани Його. Невже ж я підпала під вплив того лірично- кисло-солодкого тону української журналістики, що виводить мене з рівноваги? Якщо ні, то чому пишу цим тоном і такими натяками? Потім ми погуторили з недільною групкою на роду у скверику, яку ніяк не можна назвати товпою, і заїхали на фабрику. Там працював тільки кухар — і то в нашу честь. Обід був на рівні київського, але на мій легендарний апетит впливало довкілля. Це було сильніше за Кафку. Давно, коли я вперше побачила Майданек, цей млин нацистської смерти, я була шокована, що на лавках пропам’ятного парку місцеві поляки їдять полуденки. Потім я зрозуміла не баналь ність зла, а потребу жити. Біля Чорнобиля також утверджується життя на місці смерти, і горді українці цієї місцевости мусять показати американці, що на фабриці для гостей і начальства є відповідна їдальня і світовий рівень міської культури. Мені незручно було за джінси, але мої господарі та їхній коньяк і шампанське притупили незручність. У матері Тамари не було закуски. Вона втішилася хлібом, якого не завжди доставляють в села. Дядьки на вулиці в розмові виявляли почуття гумору і реа лістичний підхід до політики. Нагадували мені американців з малих містечок Заходу — почуття гумору та реалістичний цинізм в оцінці можливостей їхнього власного життя. Не було кислого нарікання і найменшого набундючення. Будь ласка, так ми живемо, давайте, зробіть знимку і скажіть нам дещо про себе, про своє життя в Києві. Виборні представники не часто навідуються до На родич чи до інших сіл та містечок України на розмови з виборцями, і населення часто хоче знати від приїжджих з Києва, що діється в їхній столиці. Вашінґтон їх менше цікавить. Повний місяць над пі щаними полями Народичів був ближче від Вашінґто- ну. Навряд чи ці селяни схотіли б помочі, та це академічне питання, над котрим ми, академіки, час від часу застановляємось. Фактом є, що помочі вони не одержали. От якби то, казали, нам нового насі- нечка, а то може якої крамнички, щоб купити про дукти, а так, глядіть, які хороші ціплятка. Та й картопля ще є, і я їду до Києва з мішком бульби. Пригодиться, каже Валерій, у Києві на базарі вона ще дорога. Переговори на базарі веде Валерій; він не прихильник американської допомоги торгівцям, і мої виклади про малий бізнес йому не потрібні. Якщо я хочу, щоб розвивався бізнес, нехай я його починаю собі чи з кимось. От так, — дайте нам можливості, пошануйте нашу працю, дозвольте нам жити як люди. Дайте нам зерно, а навіть піщана земля в тіні Чорнобиля з працею людських рук зародить. Я говорила, сміялася, спілкувалася на всіх рівнях, весь час думаючи, чому такі різні прошарки, чому так мало правдивого спілкування у демократичній Україні. Більшовики знищили мову політичного спілку вання, обезцінили поняття, на яких ми будуємо свої суспільні відносини. Демократизм, громадська відпо відальність, пошана праці іншого, рівноправність — це в контексті близького минулого звучить шабльон- но і порожньо. А вулиця Народич не шабльонна —вона просто порожня. Знана зі своєї розважливости та раціональности, в Народичах я, не думаючи, напилася води з криниці, і то з цинкового відра. У зворотній дорозі ми стали в зеленому Поліському лісі, у зелених радіяцій- них водах. Пили цілющий чай Тамари Мандебури. Тим разом він мене не врятував. Я прохворіла два тижні, потому сміялися — чорнобильська ґрипа. А може нерви не витримали людського повсякдення? Мені було незручно слухати часті слова захоп лення українців, мовляв, як я, американка, даю собі раду в тяжких умовах життя на Україні. Моє життя важке, пані Тамаро? 8 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1994 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top