Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МАРІЯ ХРАПЛИВА ЗВІЛЬНЕННЯ. Одного ранку вчасною весною 1939 р. збудила її "візита” двох поліційних аґентів. Під час ревізії в хаті стягнули зі стіни тризуб зреквізували його, забрали теж альбом зі знімками, деякі книжки, записки та й арештували її. Допитами на поліції старалися вимогти зізнання доказів ’’вини”, щоб на тій підставі перевести її в тюрму. Часто побоями поліція добива лася признання, або і "всипи” других. В її випадку інкримінуючих доказів не було, бо й не могло бути. Але тому, що навіть її просвітянська праця, була не ”до смаку” ’’власть імущим”, то потрібні їм ’’докази” для слідчого ув’язнення її вони самі собі зфабрику- вали. В тій цілі привели 14-літню сільську дівчину, яка була членом доросту при читальні "Просвіти” і списали з неї зізнання. Під зізнанням казали їй підписатися, інструктуючи, щоб підпис поклала при кінці сторінки. Вона це й зробила. На вільнім місці, між зізнанням і підписом дівчини, дописали ’’груби ми нитками шиті” неймовірності на її впорядницю. В тюрмі проминула весна та й літо добігало теж до кінця. До в’язнів доходили чутки, що всі ознаки вказують на те, що буде війна. Ніщо дивного, що вій ни в’язні чекали як спасіння, як одинокої можли- вости вирватися на волю. І так ранком 1-го вересня вони почули алярмові гудіння, шум літаків і метуш ню на в’язничнім подвір’ї. Вартові кудись бігли в переполосі, а в’язні були у вікнах приглядаючись тій небувальщині. Раптом страшний вибух змів їх всіх з вікон і вони попадали хто куди. Це велика бомба впала напроти залізничого двірця. З набитими ґулями на чолі, але розекзальтовані вони чимдуж видряпалися знову на вікна й від радости прямо се бе не пам’ятали. Війна! Це слово навіть не зле зву чало, але ненадовго. Прийшла осторога — бути обе режними, бо не знати, що з політичними в’язнями можуть зробити. Всі принишкли, прислухаючись, що діється довкруги. В канцелярії начальника тюрми й на подвір’ї метушня. Того дня не брали в’язнів на прохід. Цілу ніч теж неспокій, ліквідували тюремне господарство, різали свиней, (ті голосно давали всім про це знати). Прийшов ранок. Почали викликати ’’цивільних” в’язнів з камер і зібрали їх на подвір’ї. Незабаром теж відчинили браму й випустили їх до дому. В камерах залишилися політичні в’язні. Вони всі насторожені, бо стало очевидним, що їх не ду мають звільняти. Які, отже, є пляни відносно них? По якімсь часі знов біганина по коридорах. Раптом заскреготіли ключі в замках. Вартові приносили в’язням клуночки, а в них по куску ще майже теплої солонини й по шматку хліба і казали виходити на подвір’я. Було їх шість дівчат і кілька десятків мужчин. Деякі з них були давні знайомі, а деякі вперше себе побачили та, не зважаючи на непевну ситуацію, всі тішилися стрічею. Вартові поставили їх у колону, окружили й вивели за браму. Скоро стало очевидним, що ведуть їх у сторону залізничного двірця. Там заладували й замкнули їх в товарові вагони. Може й надіялися, що знов прилетять літаки і справа з в’язнями сама розв’яжеться. Так проминули день і ніч. Вранці знов поставили їх у колону. До групи дівчат привели ще одну — німку. Від неї довідалися, що з нею привели біля ста німців — повстанців зі Шлеська. Разом із ними почався похід кудись у незнане. Напрям — південь, а згодом південний схід. Хлопці майже несли одного зі своїх товаришів, що не міг ходити. їхала теж підвода з речами, які поліція забрала при реєстрі в тюрму. Коло полудня поліція зупинила валку і дозво лила всім сісти при дорозі. Від найближчої хати при несли коновки з водою і ’’напоїли” в’язнів. Тоді саме настала дуже грізна ситуація. З одного боку дороги — поле і якесь недалечке село, а з другого — ліс. З того лісу наскочив, у повнім воєннім виряді, відділ польського війська. Легко уявити собі, який був настрій армії, а зокрема її старшин, коли земля усувалася їм під ногами включно з цілим їх ’’моцар- ством”, а тут вони напоролися на валку нестерпних і безборонних політичних в’язнів. Червоний від люті й розгістеризований польський офіцер кричав: ”роз- стшеляць с... с... гайдамакуф! Розстшеляць!” (Роз стріляти). Вдарив у лице одну з наших дівчат, бо вона відізвалася до нього ”по хамску”. Посипалася вульгарна лайка в її бік. Він скакав як навіжений, але поліція й дальше вговорювала його, показуючи йому якісь документи. Згодом сказали колоні знов іти, а військо вперто не відступало від в’язнів. їй відірвався був каблук від черевика і вона йшла, кульгаючи при кінці валки. Позаду за нею йшов ще один вояк. Хвилину всі інші були перед ними й тоді він скоренько підійшов до неї та заго ворив по українськи, подаючи їй свою кантину, щоб вона напилася кави й всунув їй в руку кусок чоколяди. Сказав, що більше нічого не має. їх очі зустрілися. Він, що був по другім боці бар’єра, рискуючи своєю безпекою, станув по її боці... На певно він, як і вона, не забуде того незвичайного мо менту. Дорога вийшла з лісу й колона опинилася серед 10 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1987 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
