Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ділю по обіді, коли батьки лягли відпочити в холодочку коло ша тра, діти побралися за руки та в своїй святковій одежі пішли над річкою до гори. Вони дуже люби ли вилазити на самий вершечок та дивитися звідти на степ, що зда леку голубів, а по ньому вилася срібляста дорога далеко, далеко... Швидко стали підніматися вгору і враз стали, як вкопані. На камені в кількох кроках >від них сидів той самий чоловік, що так їх цікавив. Він не бачив дітей. Очі його були звернені на захід, куди вилася до рога, де синіли неосяжні просто ри. Уста його тихо ворушилися, ніби він молився. Він став поволі витягати маленьку книжечку та олівець з холяви. Раптом здриг нувся. бо завважив дві пари ма леньких блискучих оченят, що пильно стежили за ним. Потім він усміхнувся до дітей та й промовив ласкаво: — Ой, як же ви мене налякали, маленькі! Я ж подумав, що то фельдфебель чи вартовий прийшли по мене... Добрий вечір вам. Звід ки ви тут узялися? Хоч чоловік говорив не по-їх- ньому та Тангіз трохи зрозумів його. Очі в нього були ласкаві, він був такий привітний... Тангіз на близився та й почав відповідати, добираючи слова, як його тато, коли розмовляв з урусами, що іноді приїздили до них купувати коні. — Це .наш постій недалеко звід си. Сьогодні неділя, лій пішли на гору подивитись. А ти хто такий? Ти з фортеці? — Так, я з фортеці... — лагідно відповів чоловік. — А-а-а чому ти мусиш бути там? І... чому в тебе це? — пока зуючи рукою на виразні сліди кай данів на руках, запитався Тангіз, та й почервонів. — Ти... злодій? — додала собі маленька Кайса, нерішуче торка ючись його рук. Чоловік зідхнув: — Ні, мої любі, не злодій я, та й нічого недоброго не робив, але так вийшло... — Чому, чому, скажи .нам дя дечку, — вже осмілів Тангіз. — Вивчитеся, підростете, тоді зрозумієте. Я тут тому, що любив дуже свій край та волю... — додав уже зовсім тихо .вя-зень. Та, раптом, ніби відкидаючи все сумне, він усміхнувся знову й ска зав: —■ Я радий, що зустрінув вас. Приходьте що-неділі сюди. Я тіль ки в неділю можу виходити сюди. Будемо гратися з вами, а тоді мо же я вас усіх намалюю... — Як то намалюєте? — здиву валася Кайса. — Та то ти хіба не бачила, як вимальовують людей. Памятаєш, у того пана в Оренбурзі, як ми від возили йому кумис? Там теж такі малюнки були... — відповів їй Тангіз. Тим часом у фортеці засурмили. Чоловік швидко встав та й побіг з гори й зник між талами. З того часу не було ‘ніодної не ділі, щоб Тангіз і Кайса не ходили на гору чи на вали фортеці до їх нового приятеля. Вони його дуже полюбили. Він був добрий, співав гарних пісень, навчав гуляти в різ ні цікаві гри. Казав, що як малий був, то завжди так гуляв із своїми друзями-пастушками, як пас яг нята. Часом він ставив їх перед собою, або садовив та перемальо вував на папір. Для Тангіза він на малював польового ховрашка та коня, для Кайси гарного метелика, що якось вона зловила на малино вій квітці будяка. Кожної неділі мати передавала для дядька Тараса (так він велів себе звати) глечик з кумисом та шматок свіжого пше ничного коржа. Так тепер проходили неділі в дітей. Скоро вони дізналися, що їхній приятель — Тарас Шевчен ко, — маляр і поет. — Такий добрий дядько Тарас. І чому він у неволі? Чому йому не можна їхати до свого краю? — не рідко питали діти матері. Та мати тільки сумно хитала го ловою: — Не знаю, мої любі. Виросте те, самі дізнаєтесь. Настала осінь. Усе рідше відві дували діти дядька Тараса. Все рід ше став він виходити з фортеці. Нездужав бідний, тужив... Незабаром батьки Кайси та Тан гіза стали лаштуватися в дорогу. Треба б було міняти постій, бо ко ні вже не мали досить трави. Вони подалися на південь. Ніколи вже більше не бачили свого приятеля діти, але память про нього збері гали до самої смерти. 18. січня 1958. Ніна Наркевич Він став поволі витягати маленьку книжечку та олівець з холяви.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
