Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Світлій паняті Зої Сапіцької Минуло вже перше десятиліт тя з того часу, коли в кінці дру гої світової війни мученицькою смертю загинула Зоя Олексіїв на Сапіцька — визначна пра цівниця на українській культур но-освітній ниві і разом з тим — активна та невтомна громад сько-політична діячка. Народилась вона 17 квітня 1887 року. Високу освіту діста ла в Москві на історично-філо логічному факультеті Вищих Жіночих Курсів в 1906-11 p.p. Тоді ж познайомилась з студен том університету Віктором Са- піцьким і одружилася з ним. У- же в Москві разом із чоловіком брала вона постійну участь у студентських гуртках та україн ському хорі. В. Сапіцького, як національно-свідомого і актив ного українця, по закінченні у- ніверситету не допущено до праці в Україні. Він дістав по саду інспектора дрібного кре диту в банку м . Саратова, ку ди молоде подружжя й пере їхало. Там -вони стали центром, біля якого гуртувались числен ні поселені там українці — в то му числі чимало галичан — ко лишніх вояків австрійської ар мії, полонених під час першої світової війни. З відродженням Української Держави укр. уряд призначив В. Сапіцького уповноваженним у -справах досить великої укра їнської колонії в Саратові, йо го називали тоді “українським консулом”, а Зоя Олексіївна була незмінною його помічни цею, що самовіддано працюва ла в усіх ділянках громадсько- політичного і культурно-освіт нього життя тамтешніх україн ців. За якийсь час іВ. Сапіцького викликано до Києва на працю при укр. уряді, а Зоя Ол. з ма ленькою донькою Лесею пере їхала на Полтавщину до свого свекра — укр. священика. Через це вона не мала змоги виїхати на еміграцію разом із чолові ком, бо в момент виїзду вони були в різних кінцях України, а виїзд той, як відомо, відбувався спішно. Після того 3. О. осели лась в м. Полтаві і почала ви кладати в укр. гімназії (пізні ше — трудовій школі) ім. Ів. Котляревського, що була од ним з найголовніших осередків плекання укр. національної сві- домости і культури на Полтав щині. В численній, інтелекту ально-багатій і на той час до сить добре організованій гро маді національно-свідомих у- країнських науковців і педаго гів м. Полтави, серед ще мало знайомих їй людей, Зоя Са піцька дуже швидко придбала загальну приязнь. Висока і різ нобічна освіченість, витончена інтелігентність молодої жінки, гармонійно повязана з тактов ністю, щирістю і доброзичливі стю до людей, — імпонували всім. Поруч з тим — набутий раніше досвід діяльности на громадському полі і визначна активність призвели незабаром до того, що 3. О. стала одною з провідних особистостей укра їнської інтелігенції м. Полтави, її обрано до правління Полтав ської Учительської Спілки, що провадила тоді енергійну і у- спішну боротьбу з російським “Учітєльскім Союзом”. На по сту секретаря 3. О. стояла фак тично на чолі цієї боротьби. Пі зніше була вона активним чле ном правління Спілки Робітни ків Освіти, провідну ролю в я- кій завоювало на той час укра їнське національно-свідоме вчи тельство. Поборювання претен зій російського вчительства в Україні на панівну ролю, ясна річ, виходило за межі громад- сько-професійної діяльности, а було справжньою національно- політичною боротьбою. Перед своїм остаточним на ступом на українське село, під час якого московські більшо вики штучним голодом замор дували сім мільйонів україн ських селян (“триклятий 33-ий рік!”) — перед цим совєтська влада визнала за “доцільне” зруйнувати всі ті вогнища укра їнської національної культури, які до того часу ще не були зруйновані, але які могли б у тій чи іншій мірі перешкодити тому лютому замірові. В числі таких вогнищ була і полтавська школа ім. «І. Котляревського. 3. О. Сапіцьку звільнено разом з іншими викладачами цієї школи. Як педагог працює во на в різних освітніх установах Донбасу, а пізніше в Харкові. Там застала її німецько-ео- вєтська війна 1941 р. і прихід німців. Знову відкрились мож ливості активної праці на укра їнській національній ниві. Як тільки більшовики втікли з Харкова, відродилася стара харківська “Просвіта”, і 3. Са піцька стає в її проводі, як за ступник голови. З подиву-гід- -ною енергією віддається вона цілком громадській праці, не сучи радість всім, з ким їй до водилось зустрічатись. А часи були люті, — прийшов новий завойовник, одного окупанта змінив другий: Україна знову не мала ні прав, ні хліба. І такі люди, як Зоя віддавали тоді У- країні все, що вони мали: зо лото свого серця і силу свого розуму. 3. О. поринає в широ ку допомогову акцію, організо вану в той час харківською “Просвітою”, намагається всіх нею охопити, всіх зігріти і під бадьорити в ті тяжкі для голод ного Харкова дні. Емігрувавши на Захід у 43 році, 3. О. працювала в освіт ньому відділі УЦК у Львові. Дальший шлях еміграції йшов через Криницю на Словаччину. Там її захопили більшовицькі партизани — в жовтні 44 р... Під більшовицьким пануванням 3. О. випадково пощастило у- никнути енкаведистської кулі. Але ця підступна куля досягла свою жертву в селі Цесари Ме- доварці у Словаччині. В брат ській могилі біля цього села поховано Зою Ол. разом з ін шими жертвами більшовицької люті. Мученицькою смертю о- бірвалось нагло і завчасно до рогоцінне життя гарячої патрі отки, самовідданої українки, що дала нам взірець любови до України та жертвенности до її людей. Марія Дейко Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
