Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Світлій паняті Зої Сапіцької Минуло вже перше десятиліт тя з того часу, коли в кінці дру гої світової війни мученицькою смертю загинула Зоя Олексіїв на Сапіцька — визначна пра цівниця на українській культур но-освітній ниві і разом з тим — активна та невтомна громад сько-політична діячка. Народилась вона 17 квітня 1887 року. Високу освіту діста ла в Москві на історично-філо логічному факультеті Вищих Жіночих Курсів в 1906-11 p.p. Тоді ж познайомилась з студен том університету Віктором Са- піцьким і одружилася з ним. У- же в Москві разом із чоловіком брала вона постійну участь у студентських гуртках та україн ському хорі. В. Сапіцького, як національно-свідомого і актив ного українця, по закінченні у- ніверситету не допущено до праці в Україні. Він дістав по саду інспектора дрібного кре диту в банку м . Саратова, ку ди молоде подружжя й пере їхало. Там -вони стали центром, біля якого гуртувались числен ні поселені там українці — в то му числі чимало галичан — ко лишніх вояків австрійської ар мії, полонених під час першої світової війни. З відродженням Української Держави укр. уряд призначив В. Сапіцького уповноваженним у -справах досить великої укра їнської колонії в Саратові, йо го називали тоді “українським консулом”, а Зоя Олексіївна була незмінною його помічни цею, що самовіддано працюва ла в усіх ділянках громадсько- політичного і культурно-освіт нього життя тамтешніх україн ців. За якийсь час іВ. Сапіцького викликано до Києва на працю при укр. уряді, а Зоя Ол. з ма ленькою донькою Лесею пере їхала на Полтавщину до свого свекра — укр. священика. Через це вона не мала змоги виїхати на еміграцію разом із чолові ком, бо в момент виїзду вони були в різних кінцях України, а виїзд той, як відомо, відбувався спішно. Після того 3. О. осели лась в м. Полтаві і почала ви кладати в укр. гімназії (пізні ше — трудовій школі) ім. Ів. Котляревського, що була од ним з найголовніших осередків плекання укр. національної сві- домости і культури на Полтав щині. В численній, інтелекту ально-багатій і на той час до сить добре організованій гро маді національно-свідомих у- країнських науковців і педаго гів м. Полтави, серед ще мало знайомих їй людей, Зоя Са піцька дуже швидко придбала загальну приязнь. Висока і різ нобічна освіченість, витончена інтелігентність молодої жінки, гармонійно повязана з тактов ністю, щирістю і доброзичливі стю до людей, — імпонували всім. Поруч з тим — набутий раніше досвід діяльности на громадському полі і визначна активність призвели незабаром до того, що 3. О. стала одною з провідних особистостей укра їнської інтелігенції м. Полтави, її обрано до правління Полтав ської Учительської Спілки, що провадила тоді енергійну і у- спішну боротьбу з російським “Учітєльскім Союзом”. На по сту секретаря 3. О. стояла фак тично на чолі цієї боротьби. Пі зніше була вона активним чле ном правління Спілки Робітни ків Освіти, провідну ролю в я- кій завоювало на той час укра їнське національно-свідоме вчи тельство. Поборювання претен зій російського вчительства в Україні на панівну ролю, ясна річ, виходило за межі громад- сько-професійної діяльности, а було справжньою національно- політичною боротьбою. Перед своїм остаточним на ступом на українське село, під час якого московські більшо вики штучним голодом замор дували сім мільйонів україн ських селян (“триклятий 33-ий рік!”) — перед цим совєтська влада визнала за “доцільне” зруйнувати всі ті вогнища укра їнської національної культури, які до того часу ще не були зруйновані, але які могли б у тій чи іншій мірі перешкодити тому лютому замірові. В числі таких вогнищ була і полтавська школа ім. «І. Котляревського. 3. О. Сапіцьку звільнено разом з іншими викладачами цієї школи. Як педагог працює во на в різних освітніх установах Донбасу, а пізніше в Харкові. Там застала її німецько-ео- вєтська війна 1941 р. і прихід німців. Знову відкрились мож ливості активної праці на укра їнській національній ниві. Як тільки більшовики втікли з Харкова, відродилася стара харківська “Просвіта”, і 3. Са піцька стає в її проводі, як за ступник голови. З подиву-гід- -ною енергією віддається вона цілком громадській праці, не сучи радість всім, з ким їй до водилось зустрічатись. А часи були люті, — прийшов новий завойовник, одного окупанта змінив другий: Україна знову не мала ні прав, ні хліба. І такі люди, як Зоя віддавали тоді У- країні все, що вони мали: зо лото свого серця і силу свого розуму. 3. О. поринає в широ ку допомогову акцію, організо вану в той час харківською “Просвітою”, намагається всіх нею охопити, всіх зігріти і під бадьорити в ті тяжкі для голод ного Харкова дні. Емігрувавши на Захід у 43 році, 3. О. працювала в освіт ньому відділі УЦК у Львові. Дальший шлях еміграції йшов через Криницю на Словаччину. Там її захопили більшовицькі партизани — в жовтні 44 р... Під більшовицьким пануванням 3. О. випадково пощастило у- никнути енкаведистської кулі. Але ця підступна куля досягла свою жертву в селі Цесари Ме- доварці у Словаччині. В брат ській могилі біля цього села поховано Зою Ол. разом з ін шими жертвами більшовицької люті. Мученицькою смертю о- бірвалось нагло і завчасно до рогоцінне життя гарячої патрі отки, самовідданої українки, що дала нам взірець любови до України та жертвенности до її людей. Марія Дейко Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
